– Та ж сам казав, що вони на тебе зовсім не схожі! – вигукнув з екрану герой дешевого серіалу. – Ти що, сліпий? Це ж твоя копія!
Володимир гірко посміхнувся й глянув на дружину. Адже це вона запропонувала провести вечір із чаєм та серіалом. Якби хтось тоді сказав, що саме ця «мильна опера» розіб’є їхню родину, він би лише реготав.
– А я, між іншим, його розумію, – холодно промовив Володимир, не відводячи погляду від телевізора. – Мої сини теж на мене не схожі. Жоден. Усі четверо – твої дві краплі. Може, і мені варто зробити тест ДНК?
– Дуже смішно, – скривилася Оксана. – Ще що вигадаєш?
– Я серйозно. Мені все розповіли. Я знаю, що діти – не мої.
– Що ти несеш?! Хто тобі таке наговорив?!
– Одна людина. Колега. Він просто подивився на наше фото й запитав: «Ти впевнений, що вони твої?» І знаєш, я раптом зрозумів, що ні. Не схожі. Ні обличчям, ні вдачею.
Оксана зблідла. Серце стиснулося від болю, образу й жаху. Стільки років разом. Стільки років пліч-о-пліч – лиха, радощі, хвороби, сесії, пологи. А він… Він просто подивився на фото і повірив сторонньому.
– Ти справді вважаєш, що я двадцять років тебе обманювала? Думаєш, я змогла б підкинути тобі чужих дітей?! Ти при своєму розумі?!
– Годі вдавати! Ти ж сама бачиш! Вони всі – твої двійники! А я для них хто – дядько?
– Хто вона? – раптом запитала Оксана з крижаним спокієм. – Ця жінка, яка тобі таке в голову навіяла?
– До чого тут жінка? Це чоловік! Колега! Сам через це пройшов.
– Звісно. А ти – як хлопчисько. Перший же вітер – і здуло. Розлучаємось?
– Розлучаємось, – спокійно відповів він. – Хочу зробити тест. Якщо з’ясується, що жоден із них не мій – точка. Нехай у графі «батько» стоїть прочерк.
Діти, дізнавшись, що батько сумнівається в їхній спорідненості, перестали з ним розмовляти. Старший, котрому щойно виповнилося вісімнадцять, заявив, що більше ніколи не називатиме його татом. А найменший, якому лише п’ять, дивився на нього з нерозумінням і питав: «Тату, ти що, образився?»
Родина розваливалася. Друзі, родичі, колеги були в шоці. Оксана була в розпачі, Володимир – упертий і глухий до всіх доказів. А причина? Дівчина на ім’я Софія, нова на роботі, молода, амбітна, з білосніжною усмішкою й манерами мисливця.
– Не зрозумій неправильно, – шепотіла вона Володимирові за кавою. – Просто дивно, що діти нічого від тебе не успадкували. Адже таке буває…
Спочатку він сердився, потім почав сумніватися. А згодом – повірив. І ось – суд, аналізи, тести. І чотири висновки: Володимир Білик – батько. Біологічний.
Софія плакала, благала прощення, клялася, що це кохання. І що вона не хотіла лиха. Володимир одружився з нею через тиждень після розлучення.
Але нового життя не вийшло. На роботі – бойкот. Звільнили швидко. Софію теж. Друзі відвернулися. Сусіди плювалися йому вслід. А незабаром Софія зібрала речі й пішла – «не витримала тиску».
Він спробував повернутися. Постукав у знайомі двері.
– Вибач, – сказала Оксана, – ти нам більше не потрібен. У нас усе добре.
І Володимир залишився сам. Без родини. Без друзів. Без дітей, на яких, як виявилося, був схожий набагато більше, ніж уявляв.
