Уявляєш, Галину в нашому селі засудили одразу, як тільки живіт у неї з-під кофти почав виглядати. У сорок два роки! Вдова! Ото ж сором, кажуть.
Чоловіка її, Михайла, вже десять років на кладовищі нема, а вона бач, у подолі принесла.
Від кого, питається? шепочуть баби біля колонки.
Хто його знає! підхоплюють інші. Спокійна така завжди, скромна а тут на, загуляла десь!
Дівчата її вже дорослі, а вона гуляє! Срамота!
Галина дивиться під ноги, коли йде з пошти, важку торбу волочить за плечем, губи дрібно стисла і нікому нічого не відповідає.
Знала б вона, як воно обернеться може, й не полізла б у те все. Але як тут не лізти, коли рідна дитина просить і плаче перед тобою?
А розпочалося все навіть не з Галини, а з її доньки Лесі.
Леся ото картина. Чистий Михайло, тато покійний. Той теж був струнким, світловолосим, з блакитними очима. І Леся така сама вродилася.
Все село на неї задивлялося. А молодша доня, Зоряна пішла в Галину: чорнява, очі карі, завжди серйозна й спокійна, як тінь.
Галина жила для обох доньок, сама тягла все на собі: вдень поштарка, ввечері допомагала у фермерському господарстві. Усе для них.
Ви, мої дівчата, вчитися мусите! казала завжди. Не хочу, щоб ви, як я, все життя в болоті та з цими торбами. В місто треба, між людей!
Леся і поїхала у Львів. З легкістю поступила до торгового університету. І одразу там її помітили.
Фотки слала: то вона в кафешці, то у сукні модній. Й наречений зявився не абикому, а син якогось обласного начальника. «Мамо, він мені дублянку купить!» писала радісно.
Галина тішилася, а Зоряна хмурилася вона після школи залишилася у селі, пішла санітаркою у місцеву поліклініку. Хотіла стати медсестрою, але грошей не вистачило. Вся пенсія по втраті годувальника і зарплата Галини ішли на Лесю, на її міське життя.
*
А тим літом Леся повернулася у село. Не весела, не ошатна, без презентів, а якась потухла і бліда.
Два дні не виходила з кімнати, а на третій Галина зайшла а там Леся в подушку реве.
Мамо мамо все пропало
Виявилося, той наречений, що золоті гори обіцяв, її «кинув», як узнав про вагітність. І вже четвертий місяць! Про яку «чистку» мова, пізно. З університету виженуть. Грошей не дасть. Леся вила як поранена.
Галина застигла, як остовпіла.
Ти донечко невже? прошепотіла.
Мамо! Що тепер? Віддати дитину в сиротинець чи підкинути в капусту?
У Галини серце мало не розірвалось. Онука в дитбудинок?! Не діждетесь.
Ту ніч Галина не спала, ходила хатою, ніби душа не при тілі. А вранці до Лесі:
Все, доню, вирішили. Виносимо. Ти навчайся, а я скажу, що то моя дитина.
Мамо! Тобі більше сорока! Буде ж сором!
Сором не сором, аби тобі легше було. Поїду до Лесіної хрещеної у сусідній район для всіх скажу, там народила. А ти повертайся в Львів.
За стіною Зоряна ковтає сльози у подушку шкода матір, а на Лесю злості не вистачає.
*
За місяць Галина поїхала, а село скоро забуло про балачки. За шість місяців повернулася з немовлям у блакитному конверті.
Зорянко, каже похмурій доні, ось твій братик Орест.
Скандал у селі! Баби знову гризуть насіння та шиплять: «Ага, від голови, чи, може, від фермера?»
Галина мовчала, усе собі витримувала. Почалося нове життя важче було, ніж важко: лицарська сумка, господарство, нерозлучно-крикливий Орест, безсоння. Добре хоч Зоряна без зайвих слів допомагає білизну пере, брата гойдає. А в душі у неї все кипить.
Леся зрідка писала листи: «Мамцю, як ви? Я сумую, грошей ще нема, але надішлю!» Через рік прийшла перша тисяча гривень і джинси Зоряні, в які вона ледве врізалася.
Галина крутилася, Зоряна поруч. І хлопці на неї вже дивилися, та жоден не залишався. Хто таку захоче: мати гуляща, брат-байстрюк
Мамо, якось сказала Зоряна, вже за двадцять пять, може, вже розкажемо правду?
Бога ради, доню, ні! лякалася Галина. Ще Лесю погубимо. Вона там заміж вийшла, за добру людину.
Леся у Львові осіла з чоловіком-бізнесменом, фото надсилала: то в Єгипті, то у Туреччині. На село дивилася згори.
Переписувалася про Орестика писала, що той вже до школи, що все добре. Відповідь модна, але нікому непотрібна іграшка.
От і минули роки. Оресту вже вісімнадцять.
Виріс як на картинці. Високий, світлоокий, веселий, роботящий. Галину називає мамою, Зоряну любить, як сестру.
Зоряна на той час вже зовсім звикла, в районній лікарні старшою медсестрою стала.
«Стара діва», шепочуть на лавці. Вона вже й сама махнула на себе рукою все життя з матірю та Орестом.
Орест школу із золотою медаллю закінчив.
Мамо! Поїду у Київ! Вступатиму до універу!
В Галі серце аж заболіло Київ Там же Леся.
Може, до нашого обласного, ближче? несміливо каже.
Та ні, мамо! Там більше можливостей! сміється Орест. Я вас ще здивую! Ви в мене ще в палаці житимете!
І от, у день, коли Орест склав останній вступний, до їхньої хвіртки підїхало чорне блискуче авто.
З машини випливає Леся. Галина аж підборіддя впустила, а Зоряна на ґанку з рушником застигла.
Лесі під сорок, а виглядає, як з обкладинки худюща, у золоті, в дорогущому костюмі.
Мамо! Зорю! Привіт! співає, цілує Галину в щоку. А де
Побачила Ореста, котрий саме руки ганчіркою витирає, із сараю вийшов.
Леся мов заніміла, довго дивиться, аж потім сльози в неї на очах.
Доброго дня, ґречно вітається Орест. А ви Леся? Сестра?
Сестра глухо повторила Леся. Мамо, треба поговорити.
Сідуть у хаті. Леся починає:
Мамо У мене все є дім, гроші, чоловік. А от діти Ні.
Реве з розтеклою тушшю.
Ми все пробували, лікарі, ЕКО Даремно. Чоловік вже злий. Я більше не можу.
Навіщо приїхала, Лесю? глухо питає Зоряна.
Приїхала по сина.
По якого сина?!
Не кричи, мамо! Він мій! Я його народила! Я йому життя дам, звязки! Вступить будь-куди, квартиру купимо! Чоловік усе знає, погодився!
І про нас теж розповіла? Про нашу ганьбу? Про те, як я
Ой, ну що ти, Зоряна! Сидиш у селі, будеш ще сидіти! А Орест має шанс! Мамо, віддай! Ти тоді мене врятувала тепер допоможи!
Він не річ! скрикнула Галина. Він мій! Я його ростила, ночі не спала! Я
І в цей момент у хату заходить Орест. Все чув. Постояв блідий, як полотно.
Мамо? Зоря? Що це таке? Який син?
Оресте! Синочку! Я твоя мама! Рідна!
Хлопець дивиться ча Галину потім переводить погляд на Зоряну.
Мамо це правда?
Галина затулила обличчя руками. Тут Зоряна, така завжди тихенька, підходить до Лесі й лупить її так, що та впала до стіни.
Ти йому не мати! кричить вона. Кинула його, як кошеня! Мати ночами плакала, село сміялося! Через тебе я одна лишилась ні чоловіка, ні дітей! А ти приїхала ще за нього боротися?!
Досить, Зоряночко, шепоче Галина.
Та годі, мамо! Терпіли вже!
Зоряна Оресту каже:
Так! Оце твоя справжня мама, що тебе на Галину спихнула, щоб у місті красуватися! А це твоя бабуся, яка все життя заради вас загубила!
Орест мовчить, потім підходить до Галини, стає навколішки, обіймає її.
Мамо Мамочко.
Підвів голову. Дивиться на Лесю, яка зі щокою стоїть.
У мене немає матері в Києві. У мене одна мати оце вона. І одна сестра.
Взяв Зоряну за руку.
А ви поїдьте собі, тітко.
Оресте! Сину! Я тобі все дам!
Я вже маю все, каже тихо Орест. Маю сімю. А у вас нічого немає.
*
Леся поїхала того ж вечора. Її чоловік навіть з машини не вийшов. Кажуть, через рік покинув її знайшов іншу жіночку, яка йому народила дитину. А Леся лишилася одна, з грошима і своєю камяною красою.
Орест до Києва не подався вступив у обласний, на інженера.
Мамо, тут я вам потрібен! Будемо будувати нову хату.
А Зоряна Ох, Зоряна, отого вечора, як розкричалась ніби нова народилася. І цвісти почала, у тридцять вісім років. Тут і агроном, той самий, що про нього в селі перешіптувались, став задивлятися вдівець, чоловік гарний.
Галина на все це дивиться й плаче. Тільки тепер від щастя. А гріх, якщо й був, то материнське серце й таке прикриє.
