«Як вона могла?! Не спитала! Не порадилася! Треба ж було додуматися: прийти в чужу квартиру й господарювати, як у себе! Жодної поваги! Господи, за що мені це? Все життя з нею нянчився, і ось вона вдячність! Та вона мене за людину не вважає! Ганна витер сльози, що набігли, їй, бач, не подобається моє життя! На своє би подивилася! Сидить у своїй однокімнатній і думає, що щастя зловила за хвіст. Ні чоловіка путнього, ні роботи нормальної: ця дистанційка… На що людина живе? А ще намагається мене розуму вчити! Та я забув уже те, про що вона тільки починає думати!»
Ця остання думка підняла мене з крісла. Пішов на кухню, поставив чайник, підійшов до вікна. Дивився на святкову нічну панораму Києва, що сяяв гірляндами, і знову навернулися сльози.
«Всі зараз, як люди: до Нового року готуються, а в мене зовсім не свято Сам, як палець»
Чайник засвистів. Я, захоплений спогадами, навіть не почув
Мені було двадцять, коли мама у 45 народила ще одну дитину. Я здивувався: навіщо їй така морока? Не хочу, щоб ти зовсім сам залишився, пояснювала мама, це так добре, коли маєш сестру. Зрозумієш потім. Та я і зараз розумію, відповів тоді я байдуже, лише врахуй: я не збираюся з нею няньчитися. У мене своє життя. Немає тепер у тебе окремого життя, всміхнулася мама.
Слова ці стали пророчими. Малечі було всього три, коли не стало мами Батька і того раніше не стало. Вся турбота про сестру, Марічку, лягла на мене. Вона майже до десяти років називала мене татом. Я так і не одружився не тому, що Марічка була на руках, просто не трапилася та єдина, що полонила б моє серце. Та й де її знайти, коли ніде не був: дім, робота, сестра, знову дім і так по колу.
Дорослішати довелося миттєво, коли не стало батьків. Марічці я присвятив усе: виховав, навчив, провів у доросле життя. Зараз Марічка уже доросла, живе сама. Збирається заміж. Часто буває у мене: ми дуже близькі, хоч і різні за віком, характером та світоглядом.
Я, наприклад, надто ощадливий. Моя квартира давно перетворилася на сховище усяких речей. Якщо пошукати, знайдеться халат, який носив ще студентом, а також квитанції за комуналку ще з двохтисячних.
На кухні в мене повно тріснутих чашок, оббитих каструль, сковорідка без ручки. Не користуюся вже давно, але й не викидаю: раптом знадобиться! Ремонт не робив уже і не тому, що грошей немає (тисячу гривень можна відкласти), а обої ж ще цілі. Звичка заощаджувати на собі, для комфорту сестри, зробила своє.
Марічка зовсім інша: легка на підйом, оптимістка. У неї вдома все по мінімуму: жодних скарбів! Лише потрібне. Придумала собі правило: «Якщо річ не знадобилась за рік час її віддати чи викинути!» Ось тому у неї світло, просторо, легко дихається.
Скільки разів вона казала:
Давай зробимо у тебе ремонт! Заодно переберемо речі, а то вже й тобі місця не лишиться.
Я нічого не хочу змінювати і нічого не буду викидати, наполягав я, і ремонту не треба.
Як це не треба? Подивися на свою передпокійну! Тим обоям вже років тридцять сім! Зайшов і ніби в підвал А старе барахло пожирає енергію, ти навіть не уявляєш! Ще й захворіти можна, переконувала Марічка.
Та я відмахувався. Тоді вона вирішила зробить ремонт сама! Хай я відчую різницю, що було та що стало. Для сюрпризу обрала саме передпокійну: меблів там мало, речей теж небагато.
За тиждень до Нового року, коли я пішов на зміну (працюю позмінно), Марічка з нареченим зайшли (у нас були ключі один від одного), і переклеїли обої: замість темних з’явилися світлі салатові з золотим узором. Речі розклали назад, нічого мого не чіпали, і пішли.
Я ж, нічого не підозрюючи, увійшов додому, побачив і вибіг назад. Подумав, що переплутав квартири. Перевірив табличку з номером: усе правильно Знову зайшов. І зрозумів Марічка!
Як вона посміла?!
Я набрав її номер, висловив усе, що накипіло, і кинув слухавку. За півгодини вона сама прийшла.
Хто тебе просив?! зустрів я сестру.
Степане, я ж просто хотіла зробити тобі подарунок. Подивись, як стало гарно: чисто, світло, просторо, виправдовувалася Марічка.
Не смій нічого вирішувати в моєму домі! я не міг зупинитися. Глузливі слова сипалися градом
Нарешті сестра не витримала:
Все, досить. Живи у своєму хламі, як хочеш. Більше мене тут не побачиш!
Що, очі ріже? Тікаєш?
Мені тебе шкода, тихо сказала вона і вийшла…
Вже тиждень не дзвонить. Ніколи ми ще так не сварилися. А тут і Новий рік на носі Невже зустрінемо окремо?
Я вийшов у передпокійну, сів на табуретку. «А й справді, у хаті стало просторіше, подумав. Марічка з Сашком клеїли, як старалися: жодна складка, мріяли, як я здивуюсь. І чого я так зірвався? Таж краще стало. Світліше. І на душі вже веселіше. Може, сестра й має рацію»
Раптом задзвонив телефон
Степане, почув, як Марічка плаче, прости мене. Я ж не хотіла образити, а навпаки порадувати
Дитинко, я вже давно не серджусь, теж не втримався і заплакав від зворушення, і прощати тобі нічого: ти мала рацію, а обої чудові. Після свят розберемо мій хлам. Якщо не проти, звісно.
Та я тільки за! Допоможу з радістю! А сьогодні? Я навіть уявити не можу, як зустрічати Новий рік без тебе
Я також
То давай збирайся, радісно защебетала Марічка, у нас все готово: й жива ялинка, і гірлянди, і свічки. Все, як ти любиш! Не поспішай: я вже все приготувала. Знала, що помиримося і будемо разом. Збирайся, Сашко за тобою заїде.
Я знову підійшов до вікна. Тепер дивився на святковий Київ зовсім іншими очима. Дивився й подумав: «Дякую тобі, мамо За сестру»
Здається, головне у житті не порядок у шафах, а любов у серці та поруч свої рідніКиїв сяяв теплими ліхтарями, і мені здалося, що разом із сніжинками на місто опускалася надія. Я вдихнув на повні груди, вдячний і сестрі, й долі: навіть коли здається, що у цьому світі вже нічого не зміниться, достатньо одного маленького кроку і стає світліше.
Я обережно взяв з полиці стару коробку з новорічними іграшками ще маминими, витер пил і подумав: «Оце й є справжній скарб спогади й любов». Закрив за собою двері, вперше за багато років не озираючись на речі, а лише на те, що чекає попереду.
У підїзді вже лунав молодий сміх Сашка, а на сходах майоріла тінь моєї Марічки. Я поспішив до них, прихопивши із собою не тільки подарунок, а й бажання почати Новий рік з чистого аркуша без образ і старого мотлоху, а з любовю, що зігріває навіть тоді, коли за вікном мороз і падає сніг.
Свята бувають не на ялинці й не в кімнаті, а в серці. І вже цього року я точно знав: щастя це коли разом, попри все.
