Та ну тебе, сусідко, невже пожаліла кілька огірочків? співуче вигукнула Марфа, хитко схилившись через низеньку металеву сітку, що відокремлювала її наділ від мого. Її обличчя, велике й румяне, світилося сільською хитринкою. В одній долоні вона тримала миску, майже повну, набиту моєю полуницею, а друга вже хапалася за кущ чорної смородини.
Я стояла навколішки в буряній грядці, вириваючи тонесенькі бурянці, і болісно випросталась. Хребет тріснув, немов суха гілка; тильний бік долоні, мокрий від пилу та поту, ковзнув по лобі. Мій погляд впав на Марфу важкий, мов грозова хмара. Це її «ми ж свої» я чула вже четвертий рік, відколи ми з Мироном купили тут старий облізлий будиночок, оберігали кожен кущик, копали, удобрювали й виростили з пустки райський сад.
Марфо, мирно, проте твердо кинулося з уст. В тебе ж свої полуниці є, бачила ті кущі. Чого ж свої не рвеш?
Та яка то полуниця? махнула вона рукою й зовсім не збентежилась. Вся дрібнота, кисла, та й довгоносик усе виїв. Хто його знає, як ти оті свої добрива обираєш, чи підкормки мудруєш. Я так, усе як Бог дав, просто. А в тебе ягоди, хоч на базар неси. Гріх таке добро переводити. Та й вам удвох з Мироном, навіщо стільки? Ще й животи заболять.
Я зітхнула у чорнозем. Аргументи Марфи щільні, мов грунт у дощах. Вона ж свято вірила, що як у когось багато мусиш поділитися з тим, кому лінь хоч пальцем поворухнути.
Її ділянка сумне видовище: старі яблуні з мохом, буряни в зріст дитини, десь між ними грядки, що пізнали сапу лише навесні. Приїжджає сюди «душу відпочити»: поваляється у гамаку, смажить найпростіші ковбаски на цеглі й слухає на все село «Радіо Шаровару».
Я ж садівниця до мозку кісток. Кожен листочок знаю по імені, насіння виписую з-під Києва, в пятій ранку бігаю до теплиці, а вечорами, коли вже не видно куди ступити, закінчую полив. Кожен помідор, кожен огірок із моїх рук та спини, вечорів без сну, коли мороз навесні пролазив у вікно.
Марфо, поклади миску, прошепотіла я. Полуницю я на варення збираю, кожна ягідка рахована.
О-о, починається! скосила вона очі догори. Жаднюга ти… А мені ж не на ринок дітям вкусити. Не вилучати ж з рота у внуків?
Не встигла я підійти до паркану, як вона насолоджено сунула до рота велику ягоду, прожувала з показною смакотою й неквапно потяглася до себе, уносячи скарби.
Я завмерла в буряній грядці, відчуваючи, як всередині закипає щось гаряче й невисловлене. З-за хати вийшов Мирон із косою, зиркнув, та мовчки пішов до хліва не любив «жіночих клопотів».
Знов та Марфа пасеться? кинув він.
Пасеться, як та коза в чужому лузі… минулого разу вона кабачки зрізала, поки ми в місті були. «Думала, поїдять їх слимаки», сказала. Тепер полуниці рве.
То зроби глуху огорожу, запропонував чоловік. З профнастилу та високу.
Ж не можна в садовому товаристві лиш сітку дозволяють: щоб тінь не кидати. Та й гривень немає, тільки-но теплицю купили.
Ситуація загострювалася з кожним тижнем: липень стояв задухою, усе ранньостигле наливалося і червоніло. Скільки в мене не виросте Марфа зявлялася біля сітки все частіше.
Одного разу в суботу до Марфи зїхалося трохи не півсімї галасливі родичі, трохи не десяток. До вечора, коли я поливала мальви, Марфа, добряче підтягнувши настрій, вигукнула:
Олько! Дай порятунок! У нас закуска скінчилась! Дай своїх помідорів оцих, «Волове серце», та кропу жменю! Магазин далеко, а гостям ще гуляти й гуляти.
Я випрямилась, тримаючи шланг, що поливав під самий корінь троянди.
Марфо, ще не весь урожай рвати рано, а стиглі везу завтра у Львів доньці.
Ой, не жалій! кричить, дихаючи хмільним. Червоні, мов жар-птиці! Чи тобі для добрих людей шкода?
Не дам, вперше суворо вимовила я.
Марфа змінилася в обличчі, посмішка вяло скотилася.
Щоб ти подавилась тими помідорами! Сусіди, пха! Взимку й снігу не випросиш!
Вона грюкнула сіткою, з того боку понеслося кепкування: «пані-куркулі», «нерозумні міщани», «нітрати одні», аж серце заболіло. Я замкнула вікна й засунула телевізор погучніше.
Вранці відкриваю двері й бачу полікарбонатна теплиця прочинена навстіж. Серце кудись у пяти. Біжу і справді: найкращі помідори зірвані, гілки зламані, зелені розкидані по землі. Слідів від візитів вистачало і на грядках огірків: порожнеча, кріп і петрушка зірвані під корінь.
Стою й дивлюсь на руїну це не банальна крадіжка, це зневага до праці й до мене самої.
Мироне! покликала, захлинаючись.
Він підійшов, скривився:
Тут вже можна заяву в поліцію писати.
Та яку заяву? Довести ж нічим. Вона ж відмажеться і що тоді?
Підійшла я до сітки: на подвірї за парканом тиша, лише між порожніми пляшками стояла миска з рештками салату: мої шматки «Волового серця», мої листки петрушки.
Досить, сказала я. Тепер інакше…
В голові миттю визрів план. Я рвонула до Львова у садовий центр. Повернулася з яскраво-жовтим комбінезоном, респіратором, розпилювачем, флаконом найдешевшого й найгіршого мила та кількома пакетиками харчового синього барвника.
Увечері розпочалося дійство. Я наділа захисний костюм і маску; Мирон теж обмотався марлевою повязкою й зявився поруч. Демонстративно розчинила у відрі синій барвник, наливши півбанки мила. Аромат стояв крутіший, ніж у лікарні. Потім цією смородою я почала обприскувати всі помідори, перці та капусту сині плями розливались по листям, немов роса якоїсь чумної доби.
Марфа, почувши запах і побачивши мене у захисному одязі, вискочила до сітки:
Олю, ти що, все погоріло? Вірус якийсь завівся?
Якраз, не знімаючи респіратора, пролунав мій голос. Нова зараза, бацила якась. Змусили купити експериментальний препарат: кажуть, смертельна для всіх, крім рослин. Чекати двадцять один день, поки розчиниться. Якщо зїсти раніше отруєння, печінка не витримає.
А якщо доторкнутись?
Одразу мить руки спиртом! Інакше… самі розумієте. Я навіть костюм спалю…
Марфа розгублено подивилася, потім кинулася до своїх гостей:
Не їжте той салат! Викиньте! Ще й отруїтись можна!
Я сміялася під маскою. Операція «Халява» пішла ідеально.
Тиждень Марфа ходила боком до сітки, внуків не підпускала, сама ж на мої плямисті помідори й дивитися боялась. Коли я їла огірок на веранді зробила вигляд, що магазинний; барвник з огірків ми тихцем змили перед вечерею.
Марфа не витримала:
Олю, а помідори чому досі сині? Дощ же лив!
Несмивний засіб. Технології тепер такі…
Та-а, хіміки…
Але у серпні, коли барвник вигорів і лиш ледве голубизна залишилась, я поїхала у Львів. На воротах замок, на сітці табличка: *«Ведеться відеоспостереження. Ділянка обробляється агрохімією 3-го класу. Без нейтралізації залишає наслідки для ШКТ. При проникненні поліція»*.
Вертаюсь біля моєї огорожі Марфа із головою товариства, паном Петром Івановичем:
Петре Івановичу, вона над нами досліди ставить! З дитиною через паркан дихаємо отими парами, а внук тепер живіт скручує!
Ольго Іванівно, поясніть…
Я чемно: «Табличка для профілактики. Бо занадто часто двоногі шкідники навідуються. А з внуком, може, нехай через мій паркан не лізе?»
Я?! Та докажи! кричить Марфа.
А в мене є відеозапис, пильно дивлюсь їй у вічі. Хочеш, зараз подивимося разом: як на моїй морквині гості твої готувалися?
Марфа різко почервоніла, ковтнула повітря, повернулась і втекла у хату. Петро Іванович усміхнувся:
Ольго Іванівно, добра недорога агрохімія. А ще протоколи від «жадібних» сусідів.
Так, Петровичу. Від мародерів найліпший барєр.
І настала в нас із Марфою доба «тихої війни». При зустрічі не вітаємось, навмисно відвертаємось, а про мене, каже всім, «відьма й отруйниця». Але город у мене цілий.
Весною я побачила щось дивне Марфа сама піддає лопату під гнилий бурян, розставила на грядках жалюгідну розсаду, там ранні помідорці та перші криві огірки.
Підійшла я до сітки:
З Богом, Марфо! Сильно не копай глина ж у тебе, сипку краще підсип!
Без тебе розберуся! буркотить, але не злиться. Самостійно своє вирощу.
До середини літа у Марфи достигло перше «власноруч». І більше через паркан вже не заглядала: власне завжди солодше.
А ввечері я бачила, як вона відганяє від огірків сусідську малечу:
Геть звідси! Тут не поле для футбола тут праця!
Я перезирнулася з Мироном і тихенько розсміялась.
Ось бачиш, кажу, людям праця найкращі ліки від ласих до чужого рук.
А вже восени Марфа принесла баночку квашених огірків.
На, свої. За рецептом з «Господарки». Випробуй.
Дякую, Марфо. А я тобі на весну дам «Волового серця». Посадиш навчусь показувати.
Якщо не шкода, просвітліла вона.
А для працьовитих не шкода.
Ми ще трохи постояли мовчки, дивлячись, як сади вкриваються жовтим листям. Табличка вже давно змилася дощами, але межа поваги залишилась і вона надійніша за будь-який паркан.
В тому році я закрила рекордну кількість помідорів. І жоден не пропав.
