Отже, я вже всім серцем зібрала речі в сумку, щоб втекти з сином від чоловіка та його батьків із цього села. Ні, я не збираюсь присвячувати своє життя їхнім козам, коровам та нескінченним городкам. Вони думають, що якщо я вийшла заміж за Богдана, то автоматично підписалася на роль безоплатної робітниці на їхньому подвір’ї. Але я так не вважаю. Це не моє життя, і я не хочу, щоб мій син ріс у цьому болоті, де єдиний розвага — обговорення того, скільки молока дала корова Зірка.
Коли я тільки приїхала сюди після весілля, все здавалося не таким страшним. Богдан був уважним, його батьки, Надія Петрівна та її чоловік, виглядали доброзичливими. Село здавалося мальовничим: зелені поля, свіже повітря, тиша. Я навіть подумала, що звикну. Але реальність швидко розставила все за місцями. Через тиждень після переїзду Надія Петрівна сунула мені відро і відправила доїти козу. «Ти ж тепер наша, Даринко, треба допомагати!» — сказала вона з посмішкою, від якої у мене досі мурашки. Я, дівчина з міста, яка в житті не тримала нічого важчого за ноутбук, мала опанувати доїння за один вечір. Це був мій перший дзвіночок.
Богдан, як виявилося, зовсім не збирався мене захищати. «Мама права, у селі всі працюють», — сказав він, коли я спробувала заперечити. І з того дня почалося моє нове життя: підйом о п’ятій ранку, годування тварин, прополювання грядок, прибирання в хаті, готування на всю родину. Я почувалася не дружиною, а покоївкою. А якщо я наважувалася попросити вихідний, Надія Петрівна закачувала очі й починала свої нотації: «За нашого часу жінки працювали з ранку до ночі, і ніхто не скаржився!» Богдан мовчав, ніби це його взагалі не стосувалося.
Мій син, якому всього три роки, став для мене єдиним світлом. Я дивлюся на нього й розумію, що не хочу, щоб він ріс тут, де його майбутнє — це або робота на фермі, або переїзд у місто, де він почуватиметься чужим. Я хочу, щоб він ходив у хороший садочок, вчився, подорожував, пізнавав світ. А тут? Тут навіть нормального інтернету нема, щоб завантажити дитячі мультики. Надія Петрівна, дізнавшись, що я хочу записати сина на гурток малювання у сусідньому селі, лише хмикнула: «Навіщо йому це? Краще нехай вчиться доїти корову, знадобиться!»
Я намагалася поговорити з Богданом. Пояснити, що тут мені важко дихати, що це не те, про що я мріяла. Але він лише знизує плечима: «Тут усі так живуть, Даринко. Чого тобі ще треба?» А нещодавно я дізналася, що Надія Петрівна вже планує, як ми будемо розширяти хлів і брати ще одну корову. І, звісно, вся робота знову ляже на мене. Це стало останньою кра́плею.
Я почала потай відкладати гроші. Небагато, але на квиток до міста вистачить. У мене є подруга в обласному центрі, вона обіцяла допомогти з житлом та роботою. Я вже уявляю, як ми з сином сідаємо в автобус, залишаючи позаду це село, кіз, корів та нескінченні дорікання Надії Петрівни. Я мрію про маленьку квартирку, де буде тільки наша теплота, де я зможу працювати, а мій син — рости в нормальних умовах. Я хочу знову почуватися людиною, а не машиною для роботи.
Звичайно, мені страшно. Я не знаю, як складеться моє життя в місті. Чи знайду роботу? Чи вистачить грошей? Але я знаю одне: я не можу залишитися тут. Кожного разу, коли я бачу, як мій син грається у дворі, я думаю про те, що він заслуговує більшого. І я теж. Я не хочу, щоб він бачив, як його мати гнеться під цим тягарем, як вона губить себе заради чужих очікувань.
Надія Петрівна недавно сказала, що я «занадто міська» і ніколи не стану тут своєю. Знаєте, вона права. Я не хочу бути своєю тут. Я хочу бути собою — Даринкою, яка мріяла про кар’єру, подорожі, щасливу родину. І я зроблю все, щоб повернути собі це життя. Навіть якщо для цього доведеться зібрати речі в сумку й поїхати з сином туди, де нас ніхто не змусить доїти корів.
