Зім’ятий аркуш лежав у шухляді її столу — поруч із заявою на звільнення. Дивне відчуття пройняло груди: наче цей клаптик паперу чекав саме на мене.
Я взяв його, і перед очима промайнуло дитинство. Як ми з хлопцями у Дніпрі грали у розвідників, писавши таємні послання молоком на папері, а потім прочитали їх, підігріваючи над вогнем. Ми з Марічкою колись згадували ці ігри, коли сиділи за кавою, балакаючи про щось дріб’язкове…
Я ледве дотягнув до обіду. Примчав додому, наче божевільний. Серце калатало — не від страху, а від передчуття. Я запалив плиту, підніс аркуш над полум’ям — і… літери проступили. Так само, як у дитинстві. Тільки тепер це була жорстока, доросла правда.
*«Якщо ти це читаєш, значить, я не помилилася. Ти згадав і здогадався. Усе могло бути інакше. Але знай — коли ти принижував мене, ти вбив усе, що я відчувала до тебе. Гадаю, тобі навіть подобалось знущатися з мене. Можливо, тільки на це ти й здатний.*
*Тобі колись зробили боляче — і тепер ти ламаєш тих, хто не може і не хоче відповісти тим самим. Думаєш, я не могла вдарити у відповідь? Могла. Але тоді перестала б бути собою.*
*Можна виграти битву, але програти війну. Не шукай мене. Прощавай. — М.»*
Я сидів із цим листом, не в змозі пошевелитись. Чому? Чому я її так люто, до ненависті, несамовито… кохав?
Вона з’явилася в офісі несподівано. Увійшла — і ніби сонце вривалося в приміщення. Звичайний кабінет на третьому поверсі старого бізнес-центру у Львові раптом наповнився запахом морського вітру, світлом і свіжістю ранкового саду.
Вона не була красунею — ні, не модель. Але в ній було щось таке, що вибивало мене з рівноваги. Я, людина досвідчена, що бачив жінок різних — струнких, зухвалих, гламурних і простих — раптом ніби втратив орієнтир. Усе, що раніше збуджувало, тепер не діяло.
Я був зіпсований увагою, інтригами, знайомствами. Білявки, шатенки, брюнетки — усі ці типи легко з’являлися в моєму житті. Побачення, квіти, короткі історії — і знову свобода. Я обирав. Я контролював. Я не просив — я брав.
Але Марічка…
Хотілося сховати обличчя у її колінах, вдихати запах її шкіри, торкатись світло-русявих пасмів, чути її дихання, бачити, як вона кусає губу, коли хвилюється.
Марічка працювала під моїм начальством — і в прямому, і в переносному сенсі. Вона була частиною моєї команди. Не лідеркою, не зіркою. Але я знав: якщо треба щось складне — дам їй, і вона впорається. Чітко, вчасно, без зайвого шуму.
Я почав отримувати дивне задоволення від того, що міг на неї накричати. Ніби сама її присутність давала мені право бути жорстоким. Вона стискалася, ставала крихкою і беззахисною — і в ці моменти я почувався богом. Якби вона заплакала… якби ламалась. Я б пожалів. Я б приголубив. Можливо, щось у мені змінилося б.
Але вона трималась. Мовчки. Без докорів. Без сліз. Без слабкості. І це злило ще більше. Я намагався привернути її увагу: залишав на столі шоколадки, дарував дрібниці. Компліменти з двома днами. Погляди, натяки. Вона розуміла — я це знав. І відчував, що вона теж щось відчуває.
Інколи мені здавалось: варто торкнутись її руки — і світ зупиниться. І одного разу я наважився. Обійняв. Тихо. Майже ніжно. А вона… відсторонилась. Дивилась у вічі. Мовчки. Без докорів. Без істерики.
Це було гірше за ляпас.
Вона була для мене викликом. Рівнею. Але я не хотів цього визнавати. Мені треба було відчувати перевагу. Я не був готовим бути вразливим. Перед нею.
Я спостерігав за нею. Як вона вирішує проблеми. Як поводиться під тиском. Мої колеги теж не залишалися байдужими. Хтось навіть запрошував її на вечерю. Я все бачив. І від люті все кипіло всередині.
Я влаштовував сцени ревнощів. Розмовляв по телефону з іншими жінками напоказ. Нарочито голосно. Сміх, флірт, запрошення в ресторан — і все це при ній. А вона? Вона просто закривалася в собі. Жодного погляду, жодного жесту — нічого.
Я знав — не вірив, а знав, — що вона також мене відчуває. Щось мало статися. Я це відчував шкірою. Я був упевнений, що вона залишиться. Що нікуди не дінеться. Що буде терпіти. Що рано чи пізно здасться.
А вона — пішла. Без істерик. Без скандалів. Просто зникла.
У п’ятницю вона не вийшла на роботу. Телефон вимкнений. Пошта — заблокована. Проєкт, над яким вона працювала, залишився незавершеним. Я опинився в дурнях. Перед керівництвом. Перед собою.
Вона зникла. Розчинилася, немов дим. Немов хмара. Та сама — недосяжна, ефемерна, моя і не моя.
А я думав — так не буває. Думав, що все під контролем. Що все можна зміниА потім я зрозумів, що втратив її назавжди.
