Ціна однієї схованки: як Вітя ледь не залишився без дружини
Рита вийшла у двір розвісити випране білизну. День видався гарним, сонце гріло по-літньому, все швидко сохло. Вона звично глянула через паркан — у двір до сусідів. Там, метушився з кута в кут, щось нервувато шукав Вітя, їхній сусід. Видно було, як він зазирає під ґанок, шарить у сараї, перевіряє під лавкою.
— Вітю, що там утратив? Вчорашній день, чи що? — з усмішкою пожартувала Рита.
Але чоловік навіть не обернувся, махнув рукою і зник у хаті. Рита знизала плечима і поверталася назад, але не встигла переступити поріг, як двері різко відчинилися, і в кімнату вбігла заплакана Олеся — дружина Віті.
— Олесю, що трапилося?! — схвильовано підбігла Рита.
— Як він міг? — повторювала сусідка, не в силах стримати сльози. — Як взагалі міг таке подумати?!
Рита розгублено гладила подругу по плечу, але нічого не розуміла. Здавалося б, у цих двох завжди була ідилія — ні скандалів, ні докорів, лише квітучі клумби та запах домашньої випічки з вікна.
Олеся з Вітею жили у приватному будинку в передмісті Черкас. Дім — ніби листівка: влітку весь у квітах, взимку — акуратно розчищені доріжки. Донька заміжня, син Іван закінчує коледж. Вітя працює інженером, Олеся — швачкою на місцевій фабриці. Сусіди — Рита та Андрій — дружили з ними давно, за одним столом святкували, допомагали один одному.
Була в Віті одна риса — він любив робити схованки. Гроші ховав у різних місцях: у сараї, під клумбою, навіть під дошкою у бесідці. Не тому що ховав — просто так спокійніше. А потім забував, де сховав, і починалися пошуки.
Олеся про це знала. Колись, у молодості, лаялася, потім махнула рукою — не перевиховаєш. Ніколи не брала його гроші, навіть якщо випадково знаходила. Двадцять шість років шлюбу навчили мудрості.
Того ранку Рита знову побачила Вітю, як він метушився по двору, шукаючи чергову «схованку». Вона, сміючись, пожартувала:
— Знову гроші загубив, дурнику?
Але вже за півгодини до неї в хату ввірвалась Олеся, з червоними від сліз очима. Посадивши сусідку, Рита налила чаю, поставила печиво.
— Уявляєш, — схлипувала, вимовляла Олеся, — він звинуватив мене, що я вкрала в нього гроші! Сказав: «Ти знайшла, забрала й мовчиш!» Це ж Вітя! Той самий, який завжди казав: «Ти в мене — святе». А тепер я злодійка?! Я ж ні разу не торкнулася його схованок, хоч натрапляла на них сто разів!
Рита ахнула. Такого від Віті не чекала. Олеся — тиха, добра, турботлива жінка. Її образити — все одно, що плюнути на ікону.
— Олесю, не беріть до серця. Він сам згадає, знайде свою «схованку» і на колінах прощення проситиме.
— А мені не треба! У мене через тиждень відпустка — поїду до мами у село. І не повернусь! Нехай сам живе — зі своїми грошима!
А тим часом Вітя бігав по селищу, шукаючи не тільки гроші, а й дружину. Зайшов у крамницю — там працювала Соломія, подруга Олесі.
— Соломіє, Олеся не заходила?
— Ні, не бачила. Що, господиню втратив? Повернеться. Вона ж не з тих, що кидають.
Вітя пішов додому, а по дорозі зустрів сина. Іван ішов із Марічкою — своєю дівчиною. У неї в руках був розкішний букет червоних троянд.
— Марічко, день народження, так? — спитав Вітя, згадавши, що нещодавно син просив грошей на подарунок.
— Так, дев’ятнадцять! А ввечері з друзями йдемо в кафе, — радісно розповіла дівчина.
Вітя усміхнувся, але на серці похололо. Він точно пам’ятав, що не давав синові грошей. Звідки букет?
Подзвонив синові:
— Ване, де взяв гроші на подарунок?
— Тату, я учора випадково знайшов на веранді — під коробкою. Шукав рюкзак, а там конверт. Зрозумів, що твоя схованка. Хотів потім сказати…
Вітя замовк. Від сорому й полегшення стиснув телефон:
— Ну ладно, сину… Не ображай Марічку.
Тепер головне — знайти Олесю. І попросити пробачення.
Заскочив до сусідів. Андрій лагодив калітку, побачив Вітю — засміявся:
— Ну і накоїв ти, брате. Олеся у нас, Рита її заспокоює. Оце так, дружині сказати, що вона злодійка. Тобі ще пощастило, що вона не в чемоданах.
— Та знаю… — винувато буркнув Вітя. — Все, йду миритися. А схованка, між іншим, у Вані пішла на квіти для дівчини.
— Молодець хлопець! — з ганку крикнула Рита. — А ти тепер думай, чим Олесю задобрити!
Вітя замислився, побіг додому, зібрав усі свої «секретні» конверти, сів у машину й поїхав. За годину повернувся — із маленькою чорною пакеткою.
Підійшов до Олесі:
— Пробач, дурень я. Не знаю, як міг таке подумати.— Повертайся, без тебе — як без дому.
