Ой, діточки мої, сідайте поряд, розповім вам казку про життя, що в мене в душі, як та стара мелодія, дзвенить. Тут я, в домі для літніх, спицями клацаю, а думки мої, немов пташки, у минуле літають. Рідні мене сюди відправили, кажуть спокій потрібен, а я лиш спогади перебираю, наче намистинки. Ця історія про мене, Ганну, та мою донечку Оленку, про те, як доля нас навчила, що справжнє щастя не в багатстві.
Було це давно, коли я ще вірила, що кохання то назавжди. Зустріла я Миколу високий, очі, як небо, слова медові. Закохалася, думала разом усе подолаємо. Побралися, і незабаром я завагітніла. Микола тоді сяяв: «Син буде, Ганнусю! Нащадок мій!» Вже й шампанське купив, і мріяв, як син світом керуватиме. Я сміялася, гладила живіт, уявляла, як гулятимемо втрьох парком.
Але народилась дівчинка. Тихенька, ніжна, мріяла я. Назвала її Оленкою бо вона, як світанок, у моє життя увійшла. А Микола не прийшов. Ні до пологового, ні на виписку. Мовчав, наче й не було його. А його мати, пані Марія, ще й сіль на рану посипала: «Дівчинка? Віддайте в дитбудинок, нащо вона вам?» Я слухала, а сльози самі котилися. Як так можна? Це ж моя дитина, моє серце!
Повернулася я додому сама. Оленку до грудей притиснула, сумку на плече і пішла в невідомість. Жити з Миколою не могла, а до батьків далеко було йти. Оселилися ми у тітки Катрі в старій комуналці. Кімнатка маленька, стіни тонкі, зате теплі. Тітка Катя, хоч і ворчала іноді, та серце мала велике. То чаю нагріє, то кашку зварить, то Оленку покачає, коли я на роботу йшла. «Не журся, Ганнусю, говорила. Господь бачить твої сльози, дасть вам долю.» Я й вірила, бо інакше не витримала б.
Жили ми дуже бідно. Вдень я в кіоску працювала, газети й цигарки продавала, а вночі офіси прибирала підлоги мила, вікна чистила. Руки потріскалися, спина боліла, ноги гули. Але коли Оленка сміялася, коли її ручки мене обіймали, усе забувалося. Вона була моєю радістю, моїм світлом. Про Миколу не питала мала ще, але відчувала, що мамі важко про це говорити. Я старалася не плакати при ній, хоч ночами подушка від сліз мокріла.
Минуло пять років. Оленка вже в садочок ходила, а я все думала: як так вийшло, що чоловік, який клявся у коханні, нас покинув? Та життя не чекало треба було годувати дитину, за комуналку платити. Тітка Катя допомагала, як могла, і я їй за те вдячна до гробу. Вона мені казала: «Ганнусю, рідні не ті, хто за кровю, а ті, хто в біді підтримає.» І це була правда.
Одного дня йду я з роботи, втомлена, аж бачу біля нашого будинку чорний мерседес стоїть, блищить. А поруч Микола. Постарішав трохи, але той самий годинник дорогий, сорочка біла, волосся укладене. І хлопчик біля нього, років чотирьох, як дві краплі на нього схожий. Побачив він мене і зблід. Оленка моя, смілива, питає:
Мамо, хто це?
Микола в неї вдивився, мов онімів. Бо ж дочка його, та сама, від якої він утік. Раптом двері машини відчинилися, і вискочила його нова в хутрі, з губами, як у рибки, і голосом пронизливим. «Миколо, хто ці жебраки?» кричить. Хлопчик підхопив: «Тату, їдемо, вони смердять!»
У мене в грудях здав
