Якби ми зустрілися раніше…
Соломія прийшла до поліклініки вчасно, забрала картку в реєстратурі та піднялась на другий поверх. Біля дванадцятого кабінету всі лавки були зайняті людьми похилого віку. Біля вікна, спиною до підвіконня, стояв чоловік.
— Ви всі до дванадцятого? — несміливо запитала Соломія.
— До дванадцятого. А ви будете ось за ним, — відповіла одна з жінок, кивнувши на чоловіка біля вікна.
— А в мене талончик, — сказала Соломія і ринула до нього в кишеню.
— Тут усі з талончиками, — сипко промовив сивий сухорлявий дідусь.
Соломія вловила цікавий погляд чоловіка біля вікна і підійшла до нього.
— У вас теж талон? На який час? — звернулася вона.
Він виглядав молодшим за інших і здавався спокійним.
— На дев’ять тридцять, — відповів чоловік.
Соломія розгублено подивилася на нього.
— Навіщо ж ви чергу зайняли? Ваш час давно пройшов. Чи ви запізнилися? — спитала вона.
— Ми не запізнилися, навіть прийшли раніше, а от лікар спізнюється, — вліз у розмову сивий дідусь, і всі, хто сидів біля кабінету, заворушилися, загули, скаржачись на несправедливість.
— Як так? Навіщо тоді талони, якщо прийом за живою чергою? — спитала Соломія, звертаючись до балакучого діда.
— Хочете поскаржитися? Даремно. Спочатку ветеран пройшов без черги. Брехня, звісно, йому років сімдесят, як і мені. Потім головлікар провела свою знайому. Сорок хвилин у кабінеті радилися. Ось і сидимо, чекаємо. Що ви хочете? Безкоштовна медицина, — буркнув дідусь.
— За такими темпами ми до вечора не потрапимо. І що, знову брати талон? — розлютилась Соломія, шукаючи підтримки в чоловіка біля вікна.
— Не хвилюйтеся, усіх прийме, хоч і на швидку руку. Лікар теж людина. Усе розуміє, але нічого не може. Система, — загадково сказав сивий дідусь і підняв гачковатий палець. — В них коротка розмова: не подобається — йдіть до платної.
— Та це ж неправильно… — Обурення в душі Соломії росло, як пара в чайнику.
— Раджу вам не нервувати. Нічого не зміните, а собі нашкодите, — філософськи зауважив чоловік біля вікна.
Соломія стала поруч, думаючи, чи чекати дві години, чи піти.
— До ортопеда завжди важко потрапити. Він один, а нас багато. Пошле на рентген, а там теж черга. Потім зі знімком знову сюди… — дідусь у розпачі махнув рукою.
Черга його підтримала, знову загула, заворушилася.
«Може, таки піти?» — подумала Соломія, але не рухалася з місця, сподіваючись на диво.
— Що, не можете вирішити піти? — спитав чоловік.
Соломія глянула на нього, але не відповіла.
— У вас щось серйозне? — знову спитав він.
— Тут, мабуть, у всіх серйозне. — Соломія відірвалася від підвіконня, востаннє глянула на кабінет і пішла до сходів.
За спиною вона почула нерівні кроки й обернулася. Чоловік, злегка кульгаючи, наздоганяв її.
— Ви теж вирішили піти? — спитала Соломія.
Їй стало легше від того, що вони пішли разом.
— А до платної не пробували? — знову спитала вона.
— Там ті ж лікарі, тільки гроші беруть, — відповів чоловік.
Вони разом вийшли з поліклініки.
— Ви на автобус? — спитав чоловік.
— Ні. Трохи пройдуся, заспокоюсь. — Соломія пройшла повз зупинку.
— Почекайте, я з вами, — покликав її чоловік.
— Вам, мабуть, важко йти? Краще б дочекалися автобуса, — сказала Соломія і мимоволі сповільнила крок.
«Та все одно не відчепиться. От причепився», — подумала вона.
— Я вас впізнав. Ми разом брали талони в понеділок, потім разом їхали автобусом. Ви живете десь поблизу мене — ми вийшли на одній зупинці.
— Ви за мною стежили? — спалахнула Соломія.
«Точно ненормальний».
— Ні. Так вийшло.
Деякий час вони йшли мовчки. Соломія намагалася підлаштуватися під його крок. Через дві зупинки вони все ж сіли в автобус, потім разом вийшли.
— Ось мій будинок, — сказав чоловік, показавши на девятиповерхівку навпроти зупинки. — Дозволите вас провести?
— А як нога? Не болить? — замість відповіді спитала Соломія.
— Звик. А знаєте що? Заходьте завтра до Будинку культури. У нас там клуб. Прийдете — не пошкодуєте.
— Я не люблю такі зустрічі. До того ж, це ваші друзі, не мої, — Соломія не знала, що сказати, щоб він відчепився.
— Даремно. Я колишній артист. Чи, точніше, так і не став ним. Говорили, що обіцяв багато. Так-так, не дивуйтеся.
— І що завадило? — скептично спитала Соломія, не вірячи нав’язливому супутнику.
«Усе ясно, причепився».
— Любов завадила. Закохався до нестями в найкрасивішу дівчину на курсі. Готовий був за неї померти. Одного разу ми йшли мостом. Вечір, сотні вогнів у темній воді… Романтика. Саме там, на мостЙого дівчина запитала, чи зможе він вилізти на найвищу балку моста, і він, закоханий та безумний, спробував — впав, зламав ногу, а вона вийшла заміж за іншого, але ця падіння привело його до неї, Соломії, і тепер, коли його немає, вона стоїть перед дверима дванадцятого кабінету знову, розуміючи, що ніколи не зустрічала більш щирого чоловіка.
