Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, іноді навіть виїжджав на зустрічну смугу. Людей у автобусі було мало — робочий день таки.
Ярослав дивився у вікно на посинілий сніг. Ще трохи — і він зовсім розтане, а там і до літа недалеко. На черговій вибоїні автобус підскочив, і водій знову щиро виматерився.
— Ще й колеса позбутися не важко.
Нарешті попереду показалася огорожа цвинтаря, за якою темніли ряди пам’ятників.
Кожного разу, приїжджаючи сюди, Ярослав відчував тягар передвизначеної безнадії та миттєвості життя. Думка про те, що колись і він знайде тут спокій, була неприємною. Він приходив сюди не через серце, а через обов’язок. Так треба — іноді відвідувати могили близьких у певні дні. Йому стало соромно за свої думки, і він голосно зітхнув.
Автобус зупинився перед воротами цвинтаря. Двері з гуркотом відчинилися, і пасажири почали виходити, розминаючи ноги. Люди одразу попрямували до рядів штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Ярослав теж повільно пройшов повз, вишукуючи живі квіти. Від яскравих воскових пелюсток у очах рябило. На кінці ряду він помітив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.
Ярослав купив чотири гвоздики й увійшов у ворота. Доріжки тонули у калюжах. Він намагався їх обходити, але під пухким снігом уздовж доріжок теж хлюпала вода. Запізно пожалкував, що вдяг старі зимові черевики.
Він дійшов майже до краю лісу й повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу — за хрестом. «Треба вже пам’ятник ставити. А може, почекати? Син потім одразу на двох зробить?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він окинув поглядом місто мертвих, що розросталося вперед. Багато нових могил з’явилося з осені, коли він був тут востаннє.
Переступив через низьку огорожу й став на осілий сніг, потоптався, утрамбовуючи. Відчув, що ноги все ж промокли.
— Здоровенька, Олесю.
З вицвілої фотографії у рамці біля хреста йому посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Пам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.
Згадав той день народження. Вранці побігав за квітами, а коли повернувся, Олеся вже прокинулася, вдягла нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу вділа їх у вуха й радісно посміхалася. Він встиг зфотографувати цю мить. Ніби вчора було…
— З днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Ярослав примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, воткнутими у землю. Ось вони не вигоріли, не зникли, ніби їх принесли лише вчора.
Ярослав нахилився, витягнув із снігу одну гілочку жовтих квітів перед самим хрестом, воткнув її у сніг біля ніг могили. На її місце поклав гвоздики. Земля замерзла, квЙого пальці застигли, але він все одно тихо проковтнув: “Прости мене, Олесю, за все”.
