Ти б знав, як все обернеться…
Автобус гойдався на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи калюжі, іноді навіть виїжджаючи на зустрічну смугу. Людей у салоні було мало — будні, робочий день.
Ярослав дивився у вікно на потемнілий, осілий сніг. Ще трохи — і він зникне, а там і літо не за горами. На черговій вибоїні автобус підстрибнув, і водій знову вигукнув щось лайливе.
— Так і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду з’явилася кладовищенська огорожа, за якою чорніли ряди пам’ятників.
Кожного разу, приїжджаючи сюди, Ярослав відчував важке передчуття неминучості й миттєвості життя. Думки про те, що колись і він знайде тут спокій, були неприємні. Він приходив сюди не через бажання, а через обов’язок. Так треба — навідувати могили близьких у певні дні. Він відчув докори сумління й гучно зітхнув.
Автобус зупинив перед брамою. Двері з гуркотом відчинилися, і пасажири вийшли, розминаючи ноги. Люди одразу попрямували до рядів штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Ярослав теж повільно пройшов повз, визираючи живі квіти. Від яскравих воскових пелюсток ловило очі. Наприкінці ряду він побачив жінку з відерцем, повним червоних гвоздик.
Ярослав купив чотири квітки й увійшов на територію кладовища. Доріжки тонули у воді. Він намагався їх обходити, але під розм’яклим снігом теж було мокро. Запізно пожалкував, що не взяв міцнішого взуття.
Він дійшов майже до краю лісу і повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу — по хресту. «Час вже ставити пам’ятник. А може, почекати? Син потім і за мене зробить?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він оглянув мовчазне місто мертвих — багато нових могил з’явилося з осені.
Переступив через низьку огорожу й став на осілий сніг, притоптав його. Відчув, що ноги промокли.
— Привіт, Оленко.
З вицвілої фотографії в рамці біля хреста на ного посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.
Згадав той день народження. Вранці побіг за квітами, а коли повернувся, Олена вже прокинулася, вдягнула нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу вділа їх і радісно посміхалася. Він встиг зфотографувати цей момент. Ніби вчора було…
— З днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Ярослав примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, осіяними в землю. Вони не вигоріли, не зблякли, ніби їх принесли вчора.
Ярослав нахилився, витягнув із снігу одну жовту гілочку перед самим хрестом, воткнув її в сніг біля підніжжя могили. На її місце поклав гвоздики. Земля замерзла, квіти не встромиш, а сніг розтане — вони все одно впадуть. Вони виглядали скромно на тлі яскравих штучних букетів. Але живі.
— Скучив за тобою. Але часто сюди не можу приходити. Вибач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя розпорядилося інакше…
Він говорив довго, ділився новинами, дивлячись на портрет, поки ногиВін витер сльози, повільно вийшов за огорожу і більше ніколи не повертався сюди, бо зрозумів, що справжня пам’ять живе не в холодному камені, а в серці.
