Якось зателефонувала мені моя далека тітка й запросила на весілля своєї доньки моєї двоюрідної племінниці, яку востаннє я бачила у віці шести років. Точніше, коли їй було шість.
Не скажу, що я дуже сентиментально ставлюся до родини. Втім, моя спроба відмовитись, як завжди, провалилась.
Хоч раз у двадцять років можемо зібратися, тільки посмій не прийти, напрочуд суворо заявила тітка.
І запрошення з голубами і трояндами від Світлани та Анатолія надіслали, і за пару днів нагадали годі було викручуватись.
Що ж, прощавай, субото. Але куди подітись?
Отже, я з букетом, з нікудишнім настроєм та нав’язливою мрією тихенько зникнути після години, приїхала до ресторану, піднялася в банкетну залу, мене посадили з веселою молоддю друзями нареченого. Хлопці вже трішки піднабралися й почали захоплено перепитувати, мовляв, яка чудова тітка у нареченої, і що виглядаю зовсім не як тітка, і що треба весело знайомитися далі й гуляти «по-українськи»! Що ми й робили.
Наречену, ясна річ, я не впізнала стільки років минуло, зі смуглої тихоні вона обернулася на біляву красуню з впечатляючим декольте. Як на мене, мишкою вона видавалась мені симпатичнішою.
Взагалі, атмосфера панувала трохи гнітюча: купа сердитих тіток із дядьками, жених із наляканими очима, наречена у відчутті своєї неможливої краси. Якби не наша галаслива компанія, все це скидалося б на поминки. Тітоньки дивилися з підозрою.
На перший раунд тостів я запізнилася, але саме розпочався другий. З мене. Тамада, дізнавшись, хто я, радісно оголосив:
А тепер словом привітає молодята молода й гарна тітка нареченої!
І я зворушливо мовила:
Дорогі Світлано й Анатолію!
На весіллі й раніше гамірно не було, але після моїх слів у залі запанувала могильна тиша. І раптом я помітила, що не бачу тут свою тітку й навряд чи вона аж так змінилася, щоб я її не впізнала.
Наречену звати Людмила, через силу прошипіла мені навпроти тітка у рожевому. І жениха Олег.
Що? Яка Людмила? Який Олег?
Ходять по чужих весіллях пожерти та попити за чужий рахунок, додала тітка. У нас схожий на проводах в армію приперся, ледве вигнали! Ні сорому, ні честі.
І ось тут я зрозуміла веселощі лише починаються. Гості напружилися, хижо зіщулили плечі, хтось майже встав із-за столу. До бійки, здавалось, залишалось недовго.
Але ж у мене запрошення! вигукнула я, розмахуючи листівкою. Тут усе написано: Світлана й Анатолій, ресторан «Райдуга», банкетна зала
І тут з’явився порятунок офіціант.
Дівчино, звернувся до мене, у нас ще одна банкетна зала, на другому поверсі. Може, вам туди?
О, звичайно, підеш туди двічі пообідає. Тут прикметиться, потім туди, язиката тітка у рожевому кинула фразу, Як таких земля носить? Авантюристка!
А нахабство, Ірино Петрівно, теж у житті потрібне, встряла тітка у зеленому, ще противніше.
Скажу чесно: ні на аферистку, ні на бродягу я не схожа. Але, як то кажуть, з боку видніше. Друзі нареченого почали захищати мене, за що отримали від тітки у бузковому:
Дивіться-но, уже й хлопців у чари свої втягла!
А дама в рожевому додала:
В нашої бухгалтерки так чоловіка й увела! Тільки відвернись і нема.
Я ніколи не відбивала чужих чоловіків, але тут відчула себе розлучницею. Навіть оглядалася може, вже знайти собі когось, раз усі звинувачення зібрала.
На щастя, добрий офіціант вибіг у іншу залу й привів мою тітку, яка миттєво оцінила ситуацію та урочисто заявила, що знає мене все життя. При цьому їй вистачило тактовності підморгувати мені та гостям, мовляв, із головою у мене завжди було складно.
Зрештою, мене чемно провели у іншу залу, де й справді чекали смуглява красуня Світлана й, здається, Анатолій, і ще довго підтримували мій моральний стан міцними напоями.
Добре, хоч подарунок не встигла вручити там.
А з тої першої весільної зали мене проводжали хлопці-приятелі нареченого.
