«Який же він став гарний. Якби трохи багатший був, працював би в престижній фірмі, я б, мабуть, в нього закохалася», — думала Олеся.
«Ну, Іване, ти за мене залишаєшся. Якщо щось — телефонуй. Не на Місяць відлітаю», — сказав Богдан, простягаючи руку своєму заступнику та другові.
«Зрозумів, не хвилюйся. До речі, ти так і не сказав, куди в відпустку їдеш. На Балі чи в Єгипет?» — Іван стиснув йому руку.
«Хіба не казав? До мами їду. Дах пофарбую, паркан підправлю. Батько колись за цим доглядав, а як пішов — усе почало сипатися. Не пам’ятаю, коли востаннє з вудкою на річці сидів».
«Я взагалі ніколи не рибалив. Справжній міський хлопець. Навіть заздрю тобі», — зітхнув Іван. — «Повернешся, розкажеш!» — крикнув він у спину Богданові.
Радіючи, що завтра вже буде далеко від галасливого Києва, обійме маму, вдихне свіже повітря дитинства, Богдан єхав додому й посміхався.
Він виріс у невеличкому селі. Мама вчителька, батько — будівельник. Богдан часто допомагав йому, вмів усе робити. Батько мріяв, щоб син пішов його шляхом. Але юнака вабили машини, комп’ютери, нові технології. Навчався легко. Закінчивши школу, він сказав: «Тут перспектив немає. Хочу до Києва — добитися більшого, ніж просто бути будівельником».
«Які ще перспективи? Село розвивається, роботи завжди вистачить. Дім тобі зведемо, одружишся, діти бігатимуть», — переконував батько.
«З жінкою поспішати не варто. Треба спершу на ноги стати», — відмахувався Богдан.
Батько сердився, а мама тихо його заспокоювала: «Не підрізай йому крила. Хай пробує. Він у нас розумний, ще пишатимемося ним».
Вони дали грошей на перший час і відпустили сина. Богдан вступив до університету й підробляв на будівництві. З часом він досяг усього, про що мріяв.
У школі закохався в Олесю, жартівливу дівчину з маленьким носиком. Вона не мріяла про зірки з неба, хотіла стати перукаркою, відкрити свій салон. У кожного були свої мрії. Так вони й роз’їхалися, сподіваючись, що колись зустрінуться.
Коли Богдан приїздив додому, то виявлялося, що Олеся вже поїхала.
Міг би піти до її мами, попросити номер, але не зробив цього. Кохання завадить мріям. Одружишся — і все, потрібно годувати сім’ю, а не йти до мети. Ні, спершу треба досягти усього — зробити бізнес, купити машину, збудувати будинок, а потім…
«Дивись, час упустиш. Олеся тебе не дочекається», — казав батько.
«Не біда, є й інші дівчата», — відповідав Богдан.
Але інші йому були не потрібні.
Тепер у Богдана було все, про що він мріяв. Престижний будинок, дорога машина, бізнес, що приносить стабільний дохід. Тепер можна подумати й про дружину. Жінки бували, але їм потрібні були лише гроші. А він хотів, щоб його любили просто за те, що він є.
Приїжджаючи до батьків, він таємно сподівався побачити Олесю. Батькам Богдан говорив про себе мало. Вони жили скромно, заробляючи чесною працею. Чого й очікували від сина. Коли він починав розповідати про свої успіхи, батько хмурився, а мама злякано моргала. «Як можна чесно заробити квартиру у Києві?»
«Ти закон не порушував? Краще працюй на будівництві, аніж сороми нас», — бурчав батько.
Тому Богдан приїжджав до них на старенькій машині, яку позичав у друзів. Або потягом. Про себе казав мало: «Працюю інженером». Батько кивав і гордився сином-киянином.
Цього разу він теж не змінив собі, хоча батька вже три роки як не було. «Лексус» залишив у гаражі, купив квиток на потяг і вдягнувся просто.
Йому дісталася нижня полиця, а верхню мала зайняти бабуся. Богдан одразу поступився їй місцем. Вона всю дорогу подякувала.
Лежачи на верхній полиці, він дивився у вікно. Минали ліси, поля, річки. А Богдан згадував, як багато років тому вперше їхав до Києва. Під стукіт коліс думки пливуть легко.
Село здалося йому маленьким і казково гарним. Повітря свіже, дерева з густою зеленню — не те що у задимлених містах. У палісадниках квіти тішили око.
Богдан зайшов у двір. Мама, побачивши його, аж руками сплеснула: «Сину! А я тебе й не чекала. Надовго?»
«Доки не виженете», — сміючись, обійняв її.
Вона щодня пекла пиріжки, годувала сина. Він їв, а потім лагодив дах, фарбував паркан.
«Ти б відпочив, у відпустці ж», — турбувалася мама.
«Та вже все зробив. А ти куди так гарно збираєшся?»
Вона завжди виходила з дому охайною.
«У магазин треба», — відповіла.
«Я на велосипеді доїду. Що купити?»
Мама дала список.
«І в такому вигляді йдеш?» — здивувалася вона.
Богдан вважав, що вдягнений нормально: джинси, сорочка, фірмові кросівки.
ВВін сів на велосипед, проте в душі вже знав, що цього разу йому варто було залишитися чесним із собою — адже правда завжди знаходить свій шлях, як і справжнє кохання.
