Є ще у нас вдома клопоти… Баба Валя ледь-ледь відчинила хвіртку, тяжко дісталася до дверей рідної …

Ще є в нас дома справи

Баба Оксана ледь-ледь відчинила хвіртку, насилу дісталася до дверей, довго вовтузилась із старим, трохи іржавим замком, зайшла у свою холодну, невтоплену хату й сіла на стілець біля груби.

У хаті пахло порожнечею.

Була відсутня всього три місяці, а стеля вже оплелася павутинням, старенький стілець сумно рипів, вітер гудів у димарі дім зустрічав насторожено: де ти, господине, зникла, на кого все покинула? Як зиму перезимовувати будемо?

Та зараз, мій дорогий, дай трохи дух перевести Затоплю, зігріємось

Ще рік тому баба Оксана жваво поралася по хаті вапнувати, підмальовувати, води принести. Її маленька, моторна фігурка то схилялась аж до підлоги перед іконами, то господарювала біля печі, то метушилась по саду, встигала посадити, пополоти, полити.

І хата раділа разом із господинею, живо рипіли дошки під її квапливими, легкими кроками, двері та вікна з готовністю відчинялись від першого дотику невеликих, працьовитих рук, піч ретельно випікала пухкі пиріжки. Добре їм разом було Оксані та її старій хаті.

Чоловіка поховала рано. Виростила трьох дітей, усіх вивчила, людей із них зробила. Старший син далекобійником став, живе під Запоріжжям, другий військовий, підполковник у Чернігові обидва далеко живуть, рідко приїжджають.

Лиш наймолодша донька Марічка залишилася в селі, головний агроном зранку до вечора на полях, до матері забігає раз на тиждень у неділю, пиріжками душу заспокоїть і знов на тиждень зникає.

Є одна втіха онука Лілея. Дівчина виросла просто на очах у баби.

І яка виросла! Красуня! Очі волошкові, великі, волосся густе, золотисте, аж пшеничне, до пояса, кучері важкі, сяють, ніби ранкова роса.

Заплете косу пасма розсиплються по плечах, хлопці в селі аж мову втрачають, стоять, мов вкопані. І статна, і постава гарна диву даєшся, звідки у сільської дівчини така врода?

Баба Оксана в молодості теж гарна була, але як глянеш на старе фото та порівняєш із Лілеєю мов пастушка і княгиня

Умна, до усього хистка. Закінчила аграрний університет у Львові, повернулась у рідне село економістом працювати. Вийшла заміж за ветеринара, та ще й за програмою молодої сімї їм виділили нову хату.

Ох і яка то хата була! Справжній маєток цегляна, простора. По тим часам рай на землі.

Одне не встигли: в баби Оксани біля хати садок розлогий, все цвіте, кругом квіти та грядки, а в онуки біля нової хати пару кущів, та й ті ледве ростуть. І до життя на землі Лілея така собі хоч і сільська, проте ніжна, бабуся оберігала її завжди від протягів та важкої роботи.

А тут ще й син народився Ярко. Які там сади чи городи!

Лілея почала бабусю до себе кликати: ходіть до нас, місця багато, тепло, грубу топити не треба.

А баба Оксана за вісімдесят перейшла, стала хворіти, ноги одразу втратили ту легкість, що все життя була. Послухалася онуки.

Пожила в Лілеї пару місяців. А потім почула:

Бабусю, я тебе так люблю, але ти завжди працювала! А зараз сидиш і мов та тінь Я ж хотіла, щоб ти господарство мені допомогла підняти

Та доню, вже сили не ті, ноги ледве носять постаріла я

Он як: тільки до мене й приїхала відразу стара стала.

Недовго думаючи, Лілея повернула бабусю назад у її хату.

Зажурилася баба Оксана, що не виправдала очікувань, зовсім занедужала. Важко стало не те що до церкви дійти елементарно до столу з ліжка підвестись, ще важче.

Отець Микола сам прийшов до своєї вірної парафіянки, яка раніше завжди допомагала церкві. Оглянувся уважно.

Баба Оксана сиділа за столом, писала звичні щомісячні листи синам.

У хаті прохолодно: груба ледь тепла. На ній м’яка, але старенька кофта, хустинка зношена, а на ногах пошарпані валянки.

Отець Микола зітхнув: потрібна бабусі допомога. Може, Ганну попрошу живе поряд, років на двадцять молодша.

Приніс хліб, домашні пряники, ще теплий пиріг з капустою (від матушки Катерини уклін).

Засукав рукава, вигріб з печі золу, приніс дров на кілька закладок, виклав у кутку. Запалив грубу. Приніс води й поставив на гаряче глеки з чаєм.

Сину мій Ой, батюшка, допоможи мені адреси на конвертах підписати, а то своїми руками напишу і не дійде.

Отець Микола сів, підписав, поглянув на листки з нерівними рядками. Одразу впало у вічі: великими, тремтячими літерами написано: «Живу я дуже добре, кохані мої, все в мене є, дяка Богові!»

Але ці листи про гарне життя баби Оксани всі у розмитих плямах скидається, ті плями сльозами налиті

Ганна почала навідуватись, отець Микола старався регулярно сповідати і причащати. На свята чоловік Ганни, дядько Семен, моряк у відставці, привозив бабусю на старенькому мотоциклі в церкву. Поступово життя почало налагоджуватись.

Онука не зявлялася, а потім захворіла тяжко. Лілея давно мала проблеми з шлунком думала, гастрит, а виявилося рак легень. Пропала за пів року, згоріла, мов свічка.

Чоловік її оселився на могилі: купував горілку, пив, ночував прямо на цвинтарі, із ранку знову за пляшкою. А чотирирічний Ярко залишився нікому не потрібен і голодний, і грязний, і здоровя слабке.

Взяла його до себе Марічка, але часу на малого майже не мала агроном, роботи повно, лишала внука на няню, а згодом взагалі почала оформляти Ярка в районний інтернат.

Інтернат у районі непоганий: директор енергійний, харчування достойне, на вихідні можна додому брати дітей.

Не те що домашня опіка, та Марічці діватись було нікуди на роботі затримки до вечора, до пенсії ще тягнути й тягнути.

Якось у люльці старенького «Дніпра» дід Семен приїхав із бабою Оксаною до дочки. Вигляд у них був воїнственний.

Я Ярка заберу до себе, коротко сказала баба Оксана.

Мамо, та ти й сама ледве ходиш! Як ти впораєшся з хлопчиком? Йому і прати, і варити треба!

Доки я жива в інтернат хлопця не відправлю, впевнено вперлася стара.

Здивована силою мякої зазвичай Оксани, Марічка замовкла, взялася складати Яркові речі.

Дід Семен завіз обох до хати, допоміг обживатись. Сусіди аж язиками цокали:

Гарна баба була, добра Та, мабуть, старість розум їй затуманила. Сама не може, а ще й дитину приволокла! Де там справиться?

Після недільної служби отець Микола ішов до баби Оксани з поганими передчуттями чи не доведеться забирати голодного й нужденного Ярка?

В хаті виявилось тепло, груба гарно протоплена. Чистий, ситий Ярко лежав на дивані й слухав стару казку на платівці про Котигорошка.

А хвора бабця поралася на кухні, носилася легко, мов у молодості: змащувала протвинь маслом, місила тісто, розбивала яйця у творог. Старі ноги ожили працювали, мов у молоді роки.

Батюшка, любий! Он що я вигадала: ватрушки! Підожди трішки матушці Катерині й їх маленькому Івасику гаряче гостинця дам

Отець Микола повернувся додому, ще вражений, і розповів жінці побачене.

Матушка Катерина задумалась, дістала з полиці старий синій щоденник, розкрила й прочитала кілька рядків:

«Стара Єфросинія прожила довге життя. Все збігло, як весняна вода, всі мрії, надії, радощі одрімали під білим снігом. Вже пора туди, де нема болю, ні журби, ні стогону Того вечора, коли листопадова завірюха гнала сніг, Єфросинія довго стояла біля ікон, а потім лягла і сказала: Кличте батюшку помирати буду.

Змеркле обличчя стало білим, як за вікном.

Рідні принесли священика. Сповідалася, причастилась і вже добу була мов бездиханна а тільки легке дихання свідчило: душа ще тут.

Раптом двері скрипнули, хтось увійшов: крик немовляти!

Тихіше, тітко у нас тут бабуся вмирає

Ну, я ж малюкові не затулю рота, вона щойно народилася, не розуміє, що треба мовчати

Із пологового повернулася онука Єфросинії Дарина, із маленькою дівчинкою.

Всі пішли на роботу у хаті дві: молода мама й бабця, що вмирає. У Дарини ще й молока не вистачало, а немовля кричало, заважаючи Єфросинії помирати.

Стара зібралася з силами, сіла, опустила босі ноги й стала шукати дідухи.

Коли родина повернулася з роботи чекали померлу бабусю, а знайшли зовсім інше: Єфросинія вже не думала вмирати, а навпаки бадьоро ходила по хаті й люліла спокійне, усміхнене немовля, поки Дарина відсипалася на дивані».

Катерина закрила щоденник, глянула на мене, усміхнулась і сказала тихо:

Моя прабабуся, Віра Єфросинія, так мене любила, що не змогла померти. Як у пісні: А помирати нам ще рано є в нас дома справи!

Вона ще десять років жила, допомагала мамі, ростила мене єдину правнучку.

А я замислився над цим. Мабуть, коли є для кого жити, сили знаходяться навіть тоді, коли, здавалось б, вони вже закінчились. Життя дорожче за всі труднощі особливо, коли хтось чекає на твою турботу.

Десь там, ген у далечині схід сонця, а тут, у моєму домі, ще є справи, що чекають мене.

Оцените статью
Є ще у нас вдома клопоти… Баба Валя ледь-ледь відчинила хвіртку, тяжко дісталася до дверей рідної …