— Сиди! Нас немає вдома! — спокійно сказав Петро.
— Так, же дзвонять! — Оленка замерзла, підстрибуючи з дивана.
— Та й нехай, — відповідав Петро.
— А якщо це хтось важливий? — спитала вона. — Або справовий?
— Субота, дванадцята, — пробурмотав він. — Ти нікого не кликала, я нікого не чекаю! Підсумок?
— Я тільки в око погляну! — прошепотіла Оленка.
— Сядь! — у голосі звучала сталь. — Нас немає вдома! Хто б там не був, нехай повернеться!
— А ти щось знаєш, хто це? — запитала вона.
— Припускаю, тому й кажу, щоб ти сіла і перед вікном не миготіла!
— Якщо це те, про що я думаю, вони просто не підуть! — відповіла Оленка, знизавши плечима.
— Це залежить лише від того, скільки ми не будемо відкривати двері, — спокійно сказав Петро. — Рано чи пізно вони підуть.
У будь‑якому випадку ночувати в під’їзді вони не стануть. А нам із тобою нікуди не треба. Тож сядь, візьми навушники, телефон і дивись фільм.
— Петре, мама дзвонить, — сказала Оленка, показуючи екран.
— Отже, за дверима стоїть твоя тітка з її недолугим сином, — підсумував Петро.
— Звідки ти знаєш? — здивувалась вона.
— Якби там стояв мій кузен, — і Петро вимовив м’яке «е» у слові «кузен», «гидко» звучало, — то телефонувала б моя мама!
— А інших варіантів ти не розглядаєш? — спитала Оленка.
— Якщо це сусіди, то я з ними не хочу говорити. Якщо це наші друзі, кілька стуків у двері — і вони вже підуть.
А найімовірніше, як пристойні люди, вони б заздалегідь подзвонили і спитали, чи можемо їх прийняти, а не стукали півгодини!
Тільки наші нав’язливі родичі можуть так нахабно терзати наш дзвінок!
— Петре, це моя тітонька, — простонародно промовила Оленка. — Мама надіслала повідомлення: «Де нас чорти носять? Тітка Наталя зупиниться у нас на кілька днів, у неї справи в Одесі!»
— Напиши їй, що в місті повно готелів, — усміхнувся Петро.
— Петре! — докорливо крикнула Оленка. — Я не можу такого написати!
— Знаю, — задумався Петро. — Напиши, що вдома нас немає, що ми живемо в готелі, бо в квартирі таргани труїли!
— Точно! — Оленка швидко відправила повідомлення.
— Вона просить, щоб ми для тітки зняли два номери: для неї й для Кості, — запертилася вона.
— Напиши, що грошей немає. А ще, що ми зняли два ліжка в хостелі, і в кімнаті з нами вже п’ятнадцять іноземців, — підморгнув Петро, задоволений своєю винахідливістю.
— Мама питає, коли ми повернемося, — Оленка подивилася на чоловіка.
— Напиши, що через тиждень, — відмахнувся Петро.
Дзвінки у двері замовкли. Подружжя зітхнуло з полегшенням.
— Петре, мама написала, що тітка приїде за тиждень, — знесилено промовила Оленка.
— А нас знову вдома не буде, — сказав Петро.
— Петре, ти ж розумієш, що це не вирішення проблеми? Ми ж не можемо бігати від них вічно! А якщо приїдуть у будній день? А якщо під час роботи підстережуть? Тітка, твій двоюрідний брат — вони й не на таке здатні!
— Ну так, — засумував Петро. — І чорт нам трикімнатну купити підказав?
— Петре, ми ж для нашої майбутньої великої сім’ї планували, — сказала Оленка.
— Дитину треба нам! — серйозно заявив Петро. — А краще одразу двох!
— А я що, проти? — обурено відповіла Оленка. — Сам знаєш, що треба пройти обстеження! Не виходить!
— Приберемо нерви, і все буде, — сказав Петро. — У нас нерви то й то чергуються, то твої, то мої! Вигнати їх усіх туди, звідки вони лізуть! А то через них нічого й не виходить!
Оленка мовчала. Вона знала, що Петро має рацію.
Коли вони планували одружитися, пройшли суворе обстеження на сумісність і генетичні захворювання. Окремо перевіряли й фертильність.
Після весілля питання дітей довелося відкласти, бо треба було заробити на квартиру.
Ніхто не розраховував на спадщину. До весілля, і Петро, і Оленка, жили з мамами в однокімнатних квартирах. Довіряти могли лише собі.
П’ять років тяжкої праці і жорсткої економії дозволили купити велику квартиру в старому будинку на під’їзді в Києві. Фонд вторинний, ремонт — своїми силами, меблі майже з нуля. Однак — скільки щастя!
Не встигли святкувати новосілля, як на порозі з’явилась тітка Наталя з сином. І щоб молоді господарі не злякалися, їх супроводжувала теща.
— Не бійтеся, місця вистачить! Не так, як ми з Оленкою мучилися в одній кімнаті! — сказала тітка.
— Зручно, — схвалила Наталя. — Я одразу розставлю кімнату для себе й Кості окремо!
— У нашій вітальні не сплять, — сказав Петро. — Це кімната для відпочинку!
— А я тут працювати не збираюся! — розсміялася тітка. — Оленко, поясни чоловікові, що мій син хропе! І взагалі, гості в будинку, а ви ще стіл не накрили!
— Ну, ми вас не чекали, — збентежилася Оленка.
— І холодильник порожній, — підхопив Петро.
— Так вже й бути, — відзначила тітка. — Петре, бігай в магазин, а Оленко — швидше на кухню!
— Чого ви замерзли? — крикнула теща. — Ось ви гостей приймаєте!
— А ви не знахабніли… — вигукнув Петро, та Оленка виволокла його в іншу кімнату.
Коли Петро нарешті вирвав руку дружини з рота, запитав:
— Оленко, тут нікого нічого не переплутало? Я їх зараз викину до твоєї матері! Тобто разом із твоєю мамою! Якщо гості приїхали, поводьтеся, як гості! А це що? — обурювався Петро.
— Петре, жінка вона проста! З села! Це ж так заведено!
— Я знаю сільські традиції, а хамство нікуди не підходить! Ось воно саме!
— Любий, не будемо сваритися з мамою і тіткою! — просила Оленка. — Вони ж потім всі нерви нам відіймуть! А ти станеш їх у ворога! Тобі це треба?
— Мені байдуже, ким я для них стану! Якщо так зі мною поводяться, я їх просто не помічатиму! Навіть не бачитиму! Нехай пропадуть, я не плачу!
— Петре, любий! Пожалій мене! Якщо ми вигонімо тітку Наталю, мама мене прокляне! У мене немає нікого, крім неї!
І цей аргумент підштовхнув Петра. Він стиснув зуби і попрямував у магазин.
Тітка Наталя гостювала три дні, хоча планувала лише два, а Петро вже до обіду другого дня захопився валеріанкою.
Коли тітка Наречка і її син нарешті поїхали, молоде подружжя радісно розмило підлогу, швабру і віконний пил. Три дні мийли квартиру.
А потім знову та сама ситуація, лише з іншого боку.
— Братику, я до тебе ненадовго, — обійняв брат Дмитро, трохи підштовхуючи кістки. — Справи треба вирішити, а потім вже назад!
— А ти сам справи не можеш? — спитав Петро.
— Ти чого? У мене ж сім’я! Як я їх залишу в селищі, а сам поїду в місто? Думай головою! — засміявся Дмитро. — А якщо знайду пригоди? Жінка мене контролюватиме!
— Тому й дітей приволок? — запитав Петро.
— А куди їх залишу? — ляснув Дмитро, ударивши брата по спині. — Їм же можна розважатися! Давай, як у молодості, розпишемо це містечко!
— Дмитре! — крикнула Світлана. — Я тобі зараз так розпишу, що ще трясти не буде!
За півтори години після приїзду брата Петра з родиною, Оленка схопила головний біль.
Діти ніссям по квартирі, не перестаючи кричати. Світлана вміла лише верещати, розмовляти — вміла не вміла.
Дмитро все кудись біг, щоб запалити ніч, а Світлана ще голосніше верещала.
— Петре, ти ж начебто єдиний син у мами, — прошепотіла Оленка, втискаючись у подушку.
— Це двоюрідний по материнській лінії, — проворчав Петро. — Я його кобилом називаю.
— Мені байдуже, як ти його називаєш, можеш його звідси попросити?
— Знаєш, я б із задоволенням, — сказав Петро, поклавши руку на серце, — але тут така ж ситуація, як з твоєю тіткою. Мати потім мізки чайною ложкою вийме і змусить з’їсти!
Не встигли вони відновитися від одного візиту, як на порозі з’явилися нові гості. Тітка Наталя із сином постійно мали справи в Одесі.
Кузен Дмитро з сім’єю періодично навідувався, щоб «порахувати» свої справи. Теща виймала мозок зятю, свекруха — невістці.
Постійне нервування підривало душевне здоров’я молодої пари.
Звісно, про дітей на такій каруселі нескінченних гостей і розмови бути не могли. Крім того, здоров’я залишало бажати кращого, а банальність — як?
— Давай поміняємо квартиру? — запропонувала Оленка.
— На м’які кімнати? — усміхнувся Петро. — Їх нам і так скоро дадуть!
— Ні, — трохи посміхнулася Оленка. — Поміняємо нашу квартиру на таку ж! Є ж люди, які хочуть жити в іншому районі! Переїдемо, а нікому не скажемо куди!
— Це саме відтермінування, — глузливо відповів Петро. — І мій кузен, і тітка твоя знайдуть нових мешканців, які зізнаються, де була їхня квартира. Нас знайдуть! А потім їх просто розпнуться за такі фокуси!
— А може нам вистачить часу, щоб зробити дитину? — сподівалась Оленка.
— Нам треба не лише зробити, а й вивести на світ. Хоч якась підстава, — похитав головою Петро.
— Хоч би з квартири виїхали, — сумно сказала Оленка. — Попросимо друзів? Хоч сховаємося!
— Ти маєш на увазі Валеру з Катею? — запитав Петро.
— Ага, — кивнула Оленка. — У них і кімната є!
— Там Тера живе, — усміхнувся Петро. — Забула?
— Я краще з вівчаркою житиму, ніж з нашими родичами! — Оленка безсило опустила голову.
— Стій! — крикнув Петро і схопив телефон.
— Валерко, позич собаку!
— О! Друже! Я твій вічний боржник! Ми з Катею хочемо на курорт, а дівчинку залишити ні з ким! Вона чужих не любить, а вас знає і поважає! — голосив Валера в трубці. — Принесу корм, підстилку, іграшки, миски! Я ще заплачу!
— Привози! — радісно сказав Петро, повертаючись до дружини, спокусливо посміхаючись, як ранкове сонечко.
— Подзвони мамі, нехай тітка завтра заїде! А я брату подзвоню, щоб на тижні приїхав!
— Ти впевнений? — запитала Оленка.
— Ми їх раді прийняти! — щиро відповів Петро. — Хто ж їм винен, що наш мешканець їм не сподобається?
Кузен Дмитро і його сім’я, отримавши один «гава», вирішили спокійно поселитися в комфортному готелі.
Тітка Наталя, у свою чергу, вирішила стояти на своєму праві залишитися в гостях.
— Замкніть цього звіра де-небудь! — вигукнула вона, ховаючись за вузьку спину свого сина.
— Тітонько Наталко, ви жартуєІ коли остаточно запалили свічки, вони зрозуміли, що найкращий готель – це їхня спільна, трохи зруйнована, але завжди відкрита для гостей квартира.
