2 січня 2024 р.
Сьогодні я хочу записати особливий день. Дозвольте розпочати з того, як усе почалося.
Я стояв на автостанції у Черкасах і чекав на автобус до свого села, якраз після сесії. Разом зі мною з автобуса виходила дівчина з двома важкими сумками. Я глянув на неї й одразу впізнав: це Ярослава. Наші шляхи колись перетнулися у вступній кампанії й з того часу ми почали частіше розмовляти.
Ярослава, тримаючи пакунок з домашніми пиріжками, сказала своїм рідним, як тільки відчинила двері: Я вдома! Враз мама, тато, бабуся кинулися її зустрічати: Ой, Ярослава, донечко, ми відчували, що ти приїдеш!
Увечері ми всі зібралися за великим деревяним столом, наповненим кутею, варениками, узваром усе як на справжнє українське свято. Хтось раптом постукав у двері. Мама, поправивши хустку, зауважила: Мабуть, сусіди чи свати зайшли привітати, і пішла відчиняти.
А повернулася не сама, а з несподіваними гостями. Ярослава одразу здивовано глянула на тих, хто увійшов, і не повірила своїм очам.
Довгий шлях Ярослава почала ще в Черкасах, коли чемно подякувала хлопцеві, який віддав їй місце біля вікна. Він, не роздумуючи, прийняв розділену пиріжок з її сумки. «Як тебе звати?» запитала вона. «Я Степан, їду вступати». Так і познайомились.
До Києва їхали разом чотири години, говорили про дитинство, про село, мріяли про навчання. Обмінялися номерами та розійшлися кожен до своєї адреси, хто на Хрещатик, хто на Вокзальну.
Час промайнув непомітно, тривоги й переживання від екзаменацій залишилися позаду. Ми обидва вступили туди, куди хотіли, й раділи так, як у дитинстві раділи снігу. «Ярослава, давай відсвяткуємо це в затишному кафе?» зателефонував я.
Ярослава сміялась, згодом ми обрали старий київський «Каштан» біля Дніпра. Там, біля великого вікна, ми любили дивитись на човни й слухати, як екскурсоводи вигукують щось у мегафони для туристів.
А чому «Каштан»? запитала Ярослава.
Бо тут можна зїсти стільки смаколиків, що й сам станеш, як той каштан біля входу великий та міцний! відповів я.
А для нас це тепер наше місце, сказала вона.
Відтоді наше «місце» стало особливим. Того вечора ми вперше поцілувалися, і я досі памятаю ніжність і тепло того моменту.
З кожним днем Ярослава ставала для мене ріднішою. Так, ми були на третьому курсі, коли я набрався сміливості запропонувати: Ярослава, переїжджай до мене! А влітку зіграємо весілля!
Це ти мені освідчуєшся так? сміялася вона.
Ну так! не приховуючи хвилювання, сказав я.
І ти не боїшся, що я обійматиму тебе щодня? пожартувала вона.
Хіба я проти? вирвався у мене і ми засміялися на всю вулицю.
Після розмови Ярослава повернулась до своєї квартири, де жила ще з двома дівчатами Вірою та Оленкою. Олено одразу запитала: А чого ти така щаслива сьогодні?
Дівчата, мене запросили переїхати! не приховуючи радості повідомила Ярослава.
Весілля буде? вигукнула Віра.
Улітку. А поки що просто житимемо разом.
Ой, Ярослава, не квапся! До літа ще стільки часу й усе може змінитись, стишила запал Олена.
Але Ярослава вважала, що сили почуттів це головне, штамп у паспорті не так важливий. Проте сумніви після дзвінка подруги все ж не залишали її, переїзд відкладала, а я перестав згадувати про це.
Одного морозного грудневого вечора дівчата гуляли центром. Перед ними засніжений Поділ, мерехтіння вогнів, яскраві ялинки й запах глінтвейну з сусідньої кавярні. Ходімо в «Каштан», я і Степан тут завжди проводимо час, запропонувала Ярослава.
Дивись, а він там сидить, похмуро відповіла Оленка, показавши на вікно.
Ярослава поглянула: справді, Степан за звичним столиком, але поруч сиділа якась молода дівчина. Вони весело розмовляли, посміхалися одне одному.
Повернувшись додому, Ярослава не хотіла ні з ким говорити, не відповідала на дзвінки, а ми, хлопці, навіть не здогадувалися, чому вона так відсторонилася.
Одного дня, заставши її біля університету, я спитав: Що сталося, Ярослава? Можливо, у тебе зявився хтось ще?
Вона спалахнула, відповіла гостро: Ще й питаєш? Молодець! Вмієш перекласти провину! Я поспішаю на іспит.
Як справжній чоловік, я не міг зрозуміти, чого вона образилася, й вирішив відкласти все до свят.
Відсвяткувавши раніше сесію, Ярослава поїхала додому в село на Черкащині де зимові ранки особливо яскраві, де кожне дерево у сріблі, а сніг скрипить, як у дитинстві. На плечі сумки з гостинцями, на душі радість і легкість від повернення.
Ялинка біля паркану стала ще вищою, прикрашеною іграшками й цукерками, як у давні роки. «З наступаючим!» сказала Ярослава, переступаючи поріг дому.
Ось і настав вечір. За вікном розгойдувались гілки від морозу, а за столом вже сіли мама, тато, бабуся й Ярослава. Саме в той момент хтось знову постукав у двері.
Мама повелася, як завжди: «Мабуть, сусіди вітають», і пішла відчиняти. А з порога ввійшли я, вбраний як Миколай, і моя молодша сестра Ірина, та сама дівчина з «Каштана».
Степане? здивовано спитала Ярослава. Як ти мене знайшов? І що це все означає?
Я розсміявся з усієї душі. Твої подруги сказали, де ти зараз. Познайомся, це моя сестра Іра, приїхала вступати і гостює у мене.
Сестра? перепитала Ярослава.
Справді, сестра, підтвердила Ірина. Якби придивилась уважніше ми ж і схожі.
Цей момент зняв тягар з її душі і я бачив це у її очах. Вирішив діяти. Я витягнув коробочку, став перед її рідними й сказав:
Ярослава, будь моєю дружиною! Давай забудемо всі непорозуміння й розмовлятимемо відкрито, як наші прадіди чесно, по-українськи.
Вона засміялася крізь сльози, кинулася мені на шию: Так, я згодна! Це найкращий Новий рік у моєму житті!
Я відповів: І хай буде ще багато найкращих Нових Років, якщо ми завжди говоритимемо одне одному правду.
Сьогодні я зрозумів для себе одну річ: усі труднощі й образи проходять, якщо не боятися щиро говорити. Тільки у довірі народжується справжнє щастя. І це найбільший урок мого життя.
