З дитинства мої батьки повторювали мені, що я нікому не потрібна і що з мене нічого доброго не вийде.
Кажуть, що найближчі люди це родина, особливо мама. Адже вона носила мене під серцем девять місяців, народжувала, ночами не спала і віддавала все заради мене. Чесно кажучи, це, мабуть, так має бути, але зовсім не у моєму випадку.
Ми з мамою різні як небо й земля. Жодного разу ми не знаходили спільної мови, і підтримки від неї я ніколи не відчувала. Як тільки у мене з’являлася якась ідея, вона тут же гасила її своїм песимізмом.
Для мами я була нерозумною та бездарною дівчинкою, яка ні на що не здатна й нічого у житті не добється. Я не могла зрозуміти, чому вона так до мене ставиться. Але як тільки їй щось потрібно було одразу кликала мене допомогти. Ось так, донька, яка нічого не вміє, завжди її виручала. Добре, що хоча б тато мене любив і завжди підтримував.
У підлітковому віці я вирішила поїхати з рідного Черкас до Києва у пошуках кращого життя та свого щастя. Коли мама про це дізналась, у домі зчинилася неабияка істерика. Вона чого лиш мені не наговорила, здається, для неї головне було не відпустити зручну робочу силу. Але я не здалася, не дозволила зламати себе її словами, а зробила так, як відчувала серцем.
Минуло вже кілька років. Я живу в Києві, у власній великій квартирі. У мене свій невеличкий бізнес, чудовий чоловік і двійко діток. І коли мама казала у тебе нічого не вийде, я довела собі й усім, що змогла. Я справді можу все, якщо вірити у себе і не звертати уваги на чужу заздрість та недовіру. Україні не вистачає тільки впевненості у собі і тоді всяка Марічка з Черкас може збудувати щасливе і самостійне життя!
