Станіслав Олександрович, або просто Стас для друзів і колег, нещодавно очолив відділ у великій компанії у Львові. Підвищення було заслуженим — працьовитий, скромний, відповідальний. Він не гнався за керівними ролями, але йшов своєю дорогою. Вітання в офісі були стриманими: Стас ледь посміхався, дякував і обіцяв робити все для команди.
Найбільше раділа його мати, Наталя Михайлівна. Саме вона колись возила сина по лікарях, шукала репетиторів, купувала зимові куртки й відкладала з пенсії на його навчання. Вона ж наполігла, щоб він пригостив колег домашнім — пиріжками, салатами, закусками. Хоча Стас спочатку відмовлявся, та згодом погодився: не хотів засмучувати маму.
У день святкування він заїхав по їжу додому. Мати якраз пішла до лікаря, але все вже приготувала й розклала по контейнерах. У обідню перерву Стас вирішив не тягнути все сам і попросив нову співробітницю Олену поїхати з ним допомогти. Вона погодилася.
Олена, білява, з ясними очима, була з тих жінок, на яких усі обертаються. У офісі про неї шепотіли: мовляв, до Стаса небайдужа, часто посміхається, шукає нагоди поговорити…
Вони зайшли у квартиру матері — невелику, але затишну. Стас відчинив холодильник і почав виймати контейнери. Олена сіла на стілець, оглядаючи простір:
— Як у тебе затишно… Ніби в рідному домі. А це хто?!
З кімнати вибігла чорна собачка і загарчала на незнайомку.
— Це Цапка, — пояснив Стас, беручи її на руки. — Не бійся, вона добра.
— Цапка?! Ну й ім’я… — скривилася Олена. — Хай не лізе до мене. Ще штани порве.
Стас замовк. Її несхвалення його вразило. Але це було не все — з коридору вийшов огрядний чорний кіт і терся об ноги господаря.
— А це Граф, — ніжно сказав Стас і дістав з холодильника варену рибу. — Тримай, любий, ось твоя вечеря.
Олена відступила до дверей.
— У вас тут справжній звіринець. У такій маленькій квартирі й кіт, і собака? Це ж негігієнічно… шерсть, запахи… У твоєї мами немає алергії?
— А в тебе є? — тихо запитав Стас.
— Я? Та ні… не знаю. У нас ніколи тварин не тримали. Не подобаються. Вони брудні…
Стас мовчки продовжував складати пакети. Посмішка зникла. Олена стояла осторонь, раз за разом відганяючи собаку, яка намагалася понюхати її туфлі.
— Ввечері прийду та виведу їх гуляти, — нарешті промовив Стас. — Мама буде сваритися, що я перегодував, але як їх не пожаліти?
— І ще час на них витрачати… Ну так, комусь же треба, — з іронією пробурчала Олена, виходячи.
Дорогою назад вона балакала про нове меню в їдальні, про сукню Тетяни Сергіївни, про те, як бухгалтерка вдруге вийшла заміж. Стас ішов мовчки, лише час від часу киваючи. У голові шуміло: «Пустота. Ненатуральність. Чужа…»
У кабінеті вже чекали: подарували термос, обняли, похлопали по плечу. Після роботи зібралися за столом, трохи випили, багато їли. Олена знову не відставала — то жарт, то погляд, то прохання підвезти. Але Стас спокійно відповів:
— Вибач, поспішаю. У мене важлива справа.
Вдома його чекала мати.
— Ну як усе пройшло? — з посмішкою запитала вона, відчиняючи двері.
— Все добре, мам. Твої пиріжки зникли першими. Казали — ніби з ресторану. Про мене взагалі забули…
— А про ту, з якою ти сьогодні їздив — Олену? Сусідка бачила, каже, гарна дівчина. Це вона?
— Ні. Просто колега. І взагалі, поки що нікого нема. Я тоді збрехав, щоб тебе підбадьорити. Пробач.
— Ну добре. А якщо з’явиться — якою вона має бути, твоя «та сама»?
Стас задумався.
— Скромна. Добра. Розумна. І… любить тебе. І Графа. І Цапку.
Матір усміхнулася.
— Ох, Стасику, головне, щоб вона любила тебе. Тоді і нас усіх прийме. Навіть лиВона прихильно подивилася на сина, на Графа, що грівся біля батареї, і на Цапку, що весело гавкала біля дверей, і подумала: “Коли вона з’явиться — нехай буде готова до нашого маленького, галасливого щастя”.
