Ось адаптований текст із українськими культурними референціями:
Сашка Димко відразу не сподобався, а потім і зовсім його зненавидів.
Мати, нервувато перебираючи пальцями, сказала того вечора восьмирічному синові:
— Димку, знайомся, це Сашко. Ми разом працюємо, а тепер вирішили жити разом.
Димко нахмурився, нічого не розуміючи. Як це — цей чужак тепер буде жити з ними?
— А тато? — злісно глянув він на матір і скоса на Сашка, що стояв біля дверей.
— Димку, не починай! — Мати ще більше занервувала і навіть підвищила голос.
— Тато приїде! Обов’язково приїде! Тобі ми не потрібні! — викрикнув Димко до незнайомого чоловіка. Сльози бризнули з очей, і він побіг у свою кімнату.
— Сину, скільки разів я тобі казала, твій тато нас покинув. Мене кинув і тебе кинув. Він більше не повернеться. Ніколи. А Сашко — він хороший. Побачиш, він буде піклуватися про нас, ви подружитесь. — Мати сіла поруч із хлопцем, що впав на ліжко. Вона гладила його по голові, по плечах, говорила тихо й ніжно, але Димко не обертався, упершись обличчям у стіну. Він не вірив матері й не хотів її слухати.
Тато й раніше часто їздив надовго на своїй великій вантажівці, але завжди повертався. Веселий, з подарунками для Димка й мами. Від самих воріт гукав: «Ну-но, зустрічай! Дивись, хто приїхав!» — і Димко біг йому назустріч, розкинувши руки: «Тату, тату! А що ти мені привіз?»
Перед тим, як тато поїхав останній раз, вони з мамою довго розмовляли на кухні. Мати схлипувала, а тато твердив: «Оленко, годі сцен, ти знала, що в мене є родина. Я мушу про них думати». Димкові тоді було шість, він не розумів, чому мама плаче, адже тато ж говорив про них, про їхню родину, про нього й маму. Ну не може ж бути ще якась інша родина… Димко вже засинав, а вранці, коли прокинувся, тата не було.
— А коли він повернеться? — запитав він матір, яка того ранку була задумлива й часто зітхала. Димко не повірив, коли мама пояснила, що тато більше не приїде. Що в нього інша родина, інша дружина й інші діти, а вони з Димком йому більше не потрібні. Тоді Димко сильно розлютився на маму, плакав і кричав, що вона бреше, що тато його любить і обов’язково повернеться.
Димко чекав дуже довго, а тато так і не приїхав. Мама цькала його, якщо він згадував батька. А тепер у їхньому домі з’явився цей Сашко.
Мати пішла. Димко чув, як на кухні Сашко сказав:
— Олю, не треба було так. Треба було його якось приготувати.
— Нічого. Звикне. Усе налагодиться. — різко відповіла мати.
Вранці за сніданком Сашко сидів з ними. Хвалив яєчню, засмажену на салі, наче це було щось надзвичайне. Мама посміхалася, доливаючи йому гарячий чай.
— Димку, а хочеш, я тебе до школи відвезу? Дам покерувати? — запропонував Сашко.
— Сам дійду. — буркнув хлопець.
Тато теж дозволяв Димкові посидіти за кермом його великої вантажівки, правда, вона була незаведена й нікуди не їхала, але Димкові подобалось крути руль, торкатися різних важелів і кнопок, уявляючи, як він їде за край світу. А від цього Сашка йому нічого не треба.
Сашко не наполягав, а мати не зауважила, що Димко грубить. Він давно звик ходити до школи сам. Мама працювала на фабриці у сусідньому містечку, і, поспішаючи на автобус, гукала вже біля дверей: «Димку, вставай! Сніданок на столі!» Разом вони їли тільки вихідними.
Хоч Димко й сердився на Сашка, йому ставало цікаво, яка в нього машина. Мабуть, такий самий старий «запорожець», як у сусіда діда Івана, який заводить його раз на місяць, щоб їхати на ринок.
Але ні — у Сашка виявився гарний сріблястий автомобіль. Вони з мамою сіли в нього й поїхали до міста, мама помахала синові, а Сашко подав гудка. Димко не помахав у відповідь і не посміхнувся, він насупився й пішов у інший бік.
Через два будинки на лавці його чекав найкращий друг Марко.
— От так тобі й пощастило. Зараз почне виховувати. — протягнув Марко, чухаючи потилицю. Так виходило автоматично, коли він згадував свого вітчима. Дядько Петро жив з ними вже років чотири. Він багато пив, постійно кричав на Марка й частенько давав ляпаса без причини. Мати за сина не заступалася, вона й сама часто випивала з чоловіком і вважала, що чоловік краще знає, як виховувати хлопця.
Димко уявив, що Сашко може виявитися таким самим, і ще більше похмурів. Але побоювання Димка виявилися марними. Сашко не пив. Після роботи й вУсе нарешті стало на свої місце, коли одного дня Димко обійняв Сашка і прошепотів: «Ти справжній тато».
Автор: Світлана Гесс.
