З-під гніту матері
У свої тридцять пять я, Катерина, все ще залишалася скромною, закомплексованою жінкою, яку життя давно затиснуло в кут. Я ніколи не ходила на побачення з чоловіками, хоча вже багато років працюю бухгалтеркою в одній з київських фірм як прийшла після коледжу, так і працюю на одному місці.
За собою особливо не доглядаю, одяг обираю мішкуватий, завжди ходжу з похмурим виразом обличчя та опущеними кутиками губ. Моя мама, Лариса, народила мене у вісімнадцять років, батька я не бачила й не знаю навіть його імені. Виросла у невеличкому селі під Житомиром у бабусі Олени. Школу там закінчила, а до Києва перебралася лише після вступу до коледжу й стала жити з мамою.
Поки я росла в селі, мама в Києві жила на повну вечірки, подорожі, романи Вона була гарною, легкою на підйом, змінювала чоловіків, працюючи при цьому на різних роботах. Додому приїжджала раз на місяць чи й рідше, привозила мені якусь іграшку й знову зникала. Бабуся була сувора, ніколи не дарувала тепла й ласки. Я так і не знала справжньої материнської любові.
Зараз, у свої тридцять пять, живу в квартирі з мамою, і все подібно як було колись: Ларисі за пятдесят, але вона виглядає молодо, струнка, користується дорогою косметикою, ходить у салони, іноді зустрічається з чоловіками. Я ж зовсім інша тиха, повненька, завжди в сірій одежі.
Сьогодні був останній робочий день перед відпусткою. Я спокійно передала документи колезі й вийшла з офісу, думаючи:
Ось і відпустка, зітхнула я, а гроші лежать в сумці. Так шкода, мама знову все забере Знову сидітиму дома. Як це мені набридло. Чому я не можу сказати своє слово? Давно ж доросла, а все життя під маминим контролем. Зарплата моя для неї, впливу власного не маю Немає просвітку в моїй долі
Відчинила двері квартири мама вже чекала в коридорі.
Нарешті прийшла, одразу наїхала Лариса. То що, отримала відпускні? Давай сюди!
Отримала Зараз віддам, відповіла я, почала знімати пальто.
Швидше, часу втрачати нема
Відкрила сумку, шукаю гаманець.
Боже, ходиш з такою страшною сумкою, як бабця, геть потерта, хіба не соромно? докоряє мама.
В мене на очах виступили сльози.
Та звідки в мене гроші на нову сумку? Ти ж з мене все до гривні забираєш не стрималася я і сама здивувалась, що осмілилась їй заперечити.
У тебе не тільки сумка жахлива! Ти й сама неохайна, товста. Худни вже, приведи себе до ладу. Соромно з тобою десь показатися
Тобі соромно? вигукнула я, А гроші мої брати не соромно? Я й так з тобою нікуди не ходжу! і, не витримавши, вискочила з квартири.
Заплакавши, побігла вниз сходами, вибігла з підїзду й сіла на лавочку. Скільки просиділа не знаю. Раптом чую голос:
Катю, чому ти тут сидиш? підняла голову й побачила Анну Іванівну, сусідку з першого поверху. Ти плачеш? сіла поряд, взяла мене за руку. Що трапилось, не вже так все погано?
Я не витримала й виговорила все наболіле Анні Іванівні.
Мама забирає зароблене, сама купує собі косметику та одяг, а я ходжу в старих речах. Все життя не могла перечити ні бабусі, ні мамі. Мама владна, жорстка
Анна Іванівна лише качала головою. Мені стало соромно.
Ой, даруйте… Не хочу виглядати, ніби на маму наговорюю. Може й сама неудачниця.
Анна Іванівна зітхнула мала до мене жалість, маму ніколи особливо не поважала. Чудово знала, в якому я становищі.
Катю, досить плакати. Ти ж доросла, треба починати думати про себе.
Яка з мене жінка… Мене ніхто не любив, і я нікого…
Послухай, тобі треба йти від матері, впевнено сказала вона.
Але куди я піду? На мою зарплату у двадцять тисяч гривень квартиру не знімеш Мама ж буде сваритися, теж хоче гроші за відпустку. Просто не витримала її нападів сьогодні так прикро
То кажеш, гроші ще при тобі? Не переймайся твоя мама не пропаде, вона завжди знайде їй потрібне, а ти про себе думай. Я можу запропонувати пожити на моїй дачі під Києвом там просторий будиночок, ще покійний чоловік будував. Ти у відпустці, мені не потрібні з тебе гроші.
Анно Іванівно, а не страшно вам мене пустити? вагалась я.
Ти ж не чужа мені, Катю. Посиди тут, я принесу ключі, запишу адресу й свій телефон.
Я доїхала до вокзалу, купила квиток на електричку у вікно дивилась на нових людей Вперше за життя залишала межі Києва. Усім було байдуже до мене, і стало легше. Спостерігала за пейзажами за вікном, доїхала до своєї зупинки, пройшла до дачі, відкрила двері.
Усе накрила глибока тиша, сіла в старе крісло.
Господи, яка тиша… Так добре одній. Який незнайомий світ свободи
Ніхто над душею, не глузує. Вмикла телевізор якась передача. Зазвичай мама не давала дивитися, перемикала суто на своє, зі мною не рахувалась.
Ти несуразна й передачі вибираєш такі ж, завжди глузувала мама, не дозволяла навіть слова сказати у відповідь.
Я опускала очі, навіть не мріяла сказати щось у відповідь
Обійшла будинок, увімкнула холодильник, склала туди пачку вареників, сир і йогурт купила все на вокзалі перед електричкою.
Відварила вареники, поїла полегшало на душі.
Як добре бути самій, подумала я.
Тут подзвонив телефон мама.
Ну що, втекла? Бачила, як ти з Анною Іванівною на лавці сиділа. Живи одна, подивимось. Все одно тут повернешся. Такі, як ти, самостійні не бувають. Пропадеш без мене
Я вимкнула телефон вже знала, як все піде далі й потік образ почнеться. Чомусь не розстроїлась. Ввечері подзвонила Анна Іванівна.
Катю, як ти, звикла?
Так, Анно Іванівно, дуже дякую вам.
Завтра приїде мій племінник Степан, відвезе тобі твої речі.
Які речі?
Лариса донесла великий пакет і каже: «Раз забрала мою дочку, то й речі забирай».
Дякую… А як впізнаю Степана?
Високий, у окулярах, приїде на машині, знає мою дачу
Це не незручно?
Катю, ти вже доросла, час почати думати про себе. Займись собою, придбай новий одяг, приведи себе до порядку, ти симпатична просто забула про це. Починай жити і люби себе!
На траві блищала роса, десь далеко гавкала собака, співали птахи. Я задумалась над словами сусідки й підійшла до дзеркала.
Справді забила на себе. Очі гарні, хоч і сумні, волосся густе, щоправда весь час у пучку. Потрібно змінюватися, і схуднути, мама мала рацію хоча б тут.
Спала я у новому місці, як убита не прокидалась зовсім. Вранці світло проникало крізь штори, а за вікном сяяло сонце. Вдихнула свіже повітря, розчинила вікно.
Яке гарне ранку, потягнулася.
Сиділа на веранді, пила каву, яку знайшла у шафці. Вмикала телевізор Прийшла думка: час шукати нову роботу й орендувати квартиру, бо на дачі далеко, незручно. Про маму навіть не згадала. Серце трепетало від передчуття починаю нове життя.
Раптом обережний стук у двері.
Ой, хто це? занепокоїлась я.
На порозі стояв високий чоловік в окулярах з великою сумкою.
Добрий день, приязно усміхнувся. Я Степан, ви Катерина?
Так, проходьте, відповіла я.
Тітка Аня просила передати речі й допомогти. Можливо треба кудись поїхати машина за хвірткою. Не соромтесь, Катю, мені тітка Аня розповіла про вашу ситуацію
Так я і познайомилася зі Степаном майбутнім чоловіком. Він щиро полюбив мене, адже перший його шлюб був невдалим. Я теж закохалась; змінилась, наче перетворилась: схудла, захотіла бути красивою для нього. Пішла в салон, оновила зачіску не впізнала себе.
Невже це я? усміхалася я у дзеркалі, в очах світилася надія.
Степан забрав мене до Києва, у свою квартиру.
Катю, я давно шукав таку жінку добру, щиру, турботливу. Давай не будемо тягнути час вийдеш за мене?
Я погодилася. Це була моя удача. Весілля зробили тихе, скромне, запросили й маму. Вона, як завжди, проявила язик прямо за столом, але Анна Іванівна швидко поставила її на місце, і та пішла незабаром. Я не засмутилася.
Родина Степана прийняла мене тепло. Він дивився на мене з любовю й думав:
Щастя знаходить людину, навіть якщо здається, що все втрачено. Прийшло воно і до нас з Катю.
Незабаром я чекала дитину і щастя стало ще більшим. Хоч і пізно, але воно все-таки прийшло. Я й забула, як була затиснута під маминим контролем. Знайшла сили змінити життя. Зовнішньо і внутрішньо розквітла бо нарешті полюбила себе і Степана.
Дякую всім, хто читав мою історію. Бережіть себе.
