З тремтливим серцем вона постукала у двері. У відповідь лише тиша.
З тремтливим серцем Олена постукала знову. Не почувши жодного звуку, несміливо дістала з сумочки ключ і відчинила двері Боже, як же довго її тут не було! Все виглядало так, як колись нічого не змінилося в цьому колишньому рідному домі, але тепер усе здавалося холодним і чужим.
Майже рік минув після сварки з Максимом. Вони й раніше сварилися іноді. Олена брала на руки донечку Софійку і зі сльозами йшла до матері. Зазвичай Максим, уже знемагаючи від туги, наступного дня спішив миритися. Життя знову поверталося у звичне русло, а мир приносив у їхні стосунки нові фарби. Але востаннє все було інакше
Відкинувши спогади, Олена рішуче підійшла до шафи, щоб знайти потрібні документи. Папери лежали неторкані, акуратно складені нею самою у папку. Вже два місяці молодий чоловік, який давно закохався в Олену, активно залицявся до неї. Між ними ще нічого не було, але тиждень тому він офіційно попросив її руки.
І весь цей тиждень Олена не могла заснути щось давило на серце, вона не могла прийняти рішення. Спочатку здавалося, що непорозуміння з Максимом має вирішитися. Він постукає у двері, як завжди, зазирне у найглибші куточки її душі і скаже: «Як же я без тебе!»
Але дні минали, місяці пливли, а в житті нічого не змінювалося. З Максимом бачилися рідко, він ставав дедалі холоднішим і віддаленим, між ними утворилася прірва. Він приходив лише за Софійкою, мовчки брав дівчинку за руку і забира́в до себе. Потім так само мовчки повертав. Софійка радісно дзижчала, хизуючись батьковими подарунками крутилася перед дзеркалом у новій сукні або черевичках. А Олена згадувала, як сяяли Максимові очі, коли він дарував подарунки їй. А тепер на Олену він навіть не дивився, їм було незручно поруч, і вона поспіхом ховалася у своїй кімнаті. Мати, яка ніколи не наділяла Максима особливою симпатією, часто повторювала: «Що Бог дає, те й найкраще». Поступово Олена і сама почала у це вірити.
Глибоко зітхнувши, вона прощальним поглядом окинула кімнату і здригнулася, побачивши: на дивані спав Максим. Мабуть, після робочої зміни. Перший порив швидко піти, але щось змусило її повернутися. Болісно знайомі риси обличчя, обличчя зморщене, обросте щетиною, темні кола під очима Олена повільно сіла поруч. Що вона знає про цієї людини, з яким прожила стільки років? Які думки криються за цим нахмуреним чолом? У думках Олени виринав забутий образ молодого Максима: чисті, хлопячі очі, а усмішка ясна й тепла Завжди здавалося, що саме ця усмішка, яка перевернула її догори дриґом, і зробила її закоханою. Невже той усміхнений хлопчина і ця втомлена людина один і той самий? І все ж з того часу минуло не так багато років. Знову ожила та ясна усмішка. І так реально, так живо був той образ ніби докір їй, Олені
Боже, куди ж усе це поділося? Вона безпорадно озирнулася, ніби шукаючи винних у своєму зруйнованому житті. Серце стиснулося, затріпотіло, переповнившись тяжкими спогадами. Їхній колись затишний і казковий світ поступово заповнився дрібними докорами, образу, сльозами та морем безнадійного непорозуміння. Вічно втомлений Максим, який працював на трьох роботах, щоб забезпечити її й Софійку і ні від кого не залежати Олена мала час все обдумати і зрозуміти, що їй просто бракувало терпіння, жіночої гнучкості й мудрості
А адже колись вони були божевільно щасливі. І це не вигадки її хворої уяви. Олена різко підвелася їй неймовірно захотілося довести це собі. Її погляд зачепив Максимову руку, що лежала на їхньому весільному альбомі, на фотографії, де вони були просто сліпучо щасливі.
Її рука мимоволі здригнулася, і фото з легким шелестом впало на підлогу. Озирнувшись, вона завмерла На неї дивився Максим.
Олено, ти повернулася? його очі світилися радістю, і їй стало нестерпно від думки, що ще півгодини тому вона могла пісти назавжди
