Він побачив його біля кутка старого будинку. Маленьке сіре кошеня повзало по бруківці, голосно нявкаючи. Великий, худий, покритий пилом пес зупинився, насторожившись.
Важко було зрозуміти, чий він колір рудий чи сірий. Від сміття до сміття, шукаючи їжу, він натрапив на цього малюка. Кішеня, побачивши його, радісно пискнуло і поповзло назустріч. Пес загарчав, але маля не злякалося.
“От халепа!” подумав пес. “Тепер ще й цим опікуватися? Чи не вистачало!” Він спробував відштовхнути кошеня лапою, але воно вчепилося в його брудну шерсть і затихло.
“Ну добре,” зідхнув пес. “Почекаю, поки його мама повернеться, а потім піду.”
Але мати так і не прийшла. День минув, настав вечір, потім ніч. Пес зрозумів щось сталося. Кішка не повернеться.
А кошеня прокинулося і тикало йому в живіт, шукаючи молока.
“Що ж робити?” подумав пес. “Не кинути ж його тут?” Він узяв малюка за шийку зубами і поніс до смітника біля кафе. Там завжди знаходилось щось їстівне.
Кошеня пищало, шукаючи його. “Ну от ще!” буркнув пес. “Яка тобі мама?”
Він знайшов недогризені йогурти, набрав солодкої маси на язик і облизав мордочку кошеняти. Той з задоволенням облизувався і муркотів.
“Ну от і добре,” подумав пес.
Вночі малюк скрикував, і пес облизував його, заспокоюючи. На ранок, коли він прокинувся, кошеня тицьнуло йому в ніс і пропищало: “Мамо!”
І тоді пес зрозумів він нікуди не піде.
Так вони й залишилися разом. Пес годував його, пережовуючи їжу, грів у холодні ночі, захищав. Кошеня виросло, але прийшла осінь з безкінечними дощами. Псу було важко знаходити їжу, але головне зігріти та нагодувати дитину.
Він застудився, кашляв, але все одно облизував кошеня, коли воно тривожно питало: “Мамо, що з тобою?”
“Нічого, синку,” відповідав він.
Одного разу, переходячи дорогу під проливним дощем, пес не помітив машини. Удар був несильний, але його відкинуло на тротуар.
Водій вийшов це був лікар. Він побачив, як пес, навіть поранений, притискав до себе щось.
“Що ти там ховаєш?” запитав лікар і побачив котячі очі.
Він забрав їх до ветеринара. Той перевязав лапу пса, а лікар узяв кошеня на руки. Воно намагалося вирватися, кричало: “Мамо! Я тут!”
“Все буде добре,” заспокоював його лікар.
Через кілька днів ветеринар завітав до лікаря. Пес уже міг їсти, а кошеня сиділо поруч із тривогою в очах.
“Він хвилюється не за друга,” сказав ветеринар. “А за маму.”
Лікар здивувався, але ветеринар усміхнувся: “Не хвилюйся, малюку. Твоя матуся одужає.”
Кішеня муркотіло, втираючись головою у його руку.
“Я заберу їх до себе,” запропонував лікар.
“Чудово,” погодився ветеринар. “Випємо за їхнє здоровя. А як їх звати?”
Лікар задумався.
“Пса Матуся. А кошеня Синочок.”
Ветеринар підняв келих: “За Матусю та Синочка!”
А Синочок тим часом заліз на свого пса, обійняв його перевязану лапу і заснув.
Пес дивився на нього і думав: “Як же я без нього жив?”
**Життя дарує нам найважливіше саме тоді, коли ми цього не чекаємо.**
