**Щоденник Валентини Шевченко**
Коли я виходила заміж за Дмитра, мені було лише двадцять два. Молода, з блискучими очима та мрією про дім, де пахне свіжим пирогом, лунає дитячий сміх, і скрізь лише тепло. Я думала, це моя доля. Він був старшим, стриманим, малослівним але в його мовчанні я відчувала опору. Так мені тоді здавалося.
Свекруха з першого дня дивилася на мене з недовірою. Її погляд говорив: «Ти не гідна мого сина». Я намагалася прибирала, готувала, підлаштовувалася. Але цього було замало. То борщ занадто рідкий, то білизну погано розвісила, то надто часто дивилася на чоловіка з любовю. Все це дратувало її.
Дмитро мовчав. Він виріс у родині, де слово матері було законом. Він не наважувався їй перечити, а я терпіла. Навіть коли слабшала, коли зникав апетит, коли навіть підвестися з ліжка ставало важко все звинувачувала у втомі. Ніколи не думала, що в мені живе щось невиліковне.
Діагноз прийшов несподівано. Пізня стадія. Без операції. Лікарі лише похитували головами. Тієї ночі я плакала в подушку, ховаючи біль від чоловіка. А вранці знову усміхалася прасувала сорочки, варила суп, слухала свекрушині докори. Дмитро ж віддалявся. Вже не шукав мого погляду, його голос став холодним.
Одного дня свекруха увійшла до мене і тихо сказала:
«Ти ще молода, у тебе все попереду. А вона лише тягар. Навіщо тобі це? Відвези її в село, до тітки Олени. Там тиша, ніхто не засуджуватиме. Відпочинеш. Потім зможеш почати нове життя».
Чоловік не відповів. Але вже наступного дня без слів спакував мої речі, посадив у машину, і ми поїхали глибше в Україну туди, де дороги обриваються, а час плине повільніше.
Я мовчала всю дорогу. Без питань, без сліз. Я знала правду: мене вбила не хвороба, а зрада. Наша родина, любов, надії все розсипалося тієї миті, коли він завів двигун.
«Тут буде спокій», сказав він, виймаючи валізу. «Так легше».
«Ти повернешся?» прошепотіла я.
Він не відповів. Лише коротко кивнув і поїхав.
Місцеві жінки іноді приносили їжу, тітка Олена заглядала перевірити, чи ще жива. Я лежала тижнями. Потім місяцями. Дивилася в стелю, слухала дощ по даху, спостерігала, як гнуться дерева від вітру.
Але смерть не поспішала.
Минуло три місяці. Потім шість. Одного дня в село приїхав молодий фельдшер. Лагідний, добрий хлопець. Почав приходити ставив крапельниці, давав ліки. Я не просила допомоги просто перестала хотіти померти.
І сталося диво. Спочатку дрібне підвелася з ліжка. Потім вийшла на ґанок. Пізніше дійшла до крамниці. Люди дивувалися:
«Одужуєш, Валюсю?»
«Не знаю», відповідала я. «Просто хочу жити».
Минув рік. Одного дня в село приїхала машина. З неї вийшов Дмитро. Сірий, напружений, з паперами в руках. Спочатку поговорив із сусідами, потім підійшов до хати.
На ґанку, закутана в ковдру, з чашкою чаю в руках, сиділа я. З румянцем на щоках, жив
