За тиждень до 8 березня я ледь вистрибнула з зали суду сльози затуманили очі так, що ледь розрізняла, де сходи, а де люди в пальтах. Єдина фраза крутилася в голові, мов дурненьке колесо: «Ви більше не чоловік і дружина». І чим я так завинила, щоб доля підкинула мені таку карамель з гірким присмаком?
Я вийшла заміж ще геть юною у свої 18. Любов, як у дешевій мелодрамі: ніч без сну, романтику з температурою +40 і відчуття, що не ходжу, а літаю десь під стелею страшенно убогої студентської квартири у Дніпрі. Пять років ми прожили душа в душу я була як та пташка-ангел: обід у ліжко, борщі, вареники та домашні котлетки тільки те, що він любить, та ще й квартира блищить, наче музей в Пирогові.
А от його батьки мене не сприймали зовсім. Казали йому: мовляв, Надійка для тебе не пара, синку, от знайдемо тобі гідну, з десятьма сотками й коровою, і буде щастя. Видно було, що чоловік з часом почав ловити їхні віруси: став холодний, як льодяник, і до всього причеплива жаба.
Наш хлопчик тоді мав пять. Спершу батько його любив, аж занадто балував ті конструктори з «Епіцентру» уже нікуди було ставити. Але поступово він став байдужим, як ланцюгова пошта. Думаю, то справа рук свекрухи й свекра, які своєму “сонечку” почали нашіптувати, що синок і не його, хоч і вуха, і рот у хлопця копія тата. А потім чоловік як зациклиться біля мами з батьком мало не жив у них на дачі, до нас приходив похмурий, як березневий вечір, і кричав на мене через будь-яку дрібницю. А я ж, дурна, старалась бути жінкою хоч для анекдоту і вигляд, і борщ, і чистота.
Якось він так відчайдушно розізлився, що навіть замахнувся на мене. Досі не вірю, що це сталося зі мною. Все сподівалась, що ще полагодиться наш штучний світ. Але днів через декілька він заявив: «Все, Надіє, мене дістало, я пішов!» Покинув мене та нашого малого. Я в сльозах просила його подумати, не ламати сімю, хоча б заради дитини, але він як глухий нічого не хотів чути.
Я й досі його кохаю і не уявляю життя без нього. Навіть після розлучення бувий чоловік платить на сина невеличкі аліменти і то чекав би гривню за кожен витрачений фантик. Навіть куплю хліба чи пачку сиру скануй чек, відправляй йому у Viber, інакше, бач, грошей не перешле. Маю і далі просити в нього грошей на дитину, а він поводиться, мов це не його малюк?
Свого сина він бачить раз на півроку, а від сили, і те забере на пару днів до бабусі в село, погодує бабусиними варениками й одразу назад. Дитина вже його боїться, не хоче спілкуватися той відразу лютує: це я, бач, нібито налаштовую сина проти нього. А я просто зі шкіри пнусь, щоб не показувати свого болю. Плачу майже щодня, схудла аж страшно депресію не вилікуєш навіть коньяком з цукеркою. Буває, накричу на малого потім гризу себе, що не маю так робити.
І що тепер з цим усім робити, коли серце тріщить, як льодяна скляночка? Щодня заходжу на сторінку колишнього у Facebook, шпикую, що в нього нового. Так і дізналася, що він готується до нового весілля оце вже увігнало мене в повний штопор.
Тепер зрозуміло, чому він до нас не ходить, і син його не чекає, наче діда Мороза без подарунків. Мозок розуміє усе, кінець, а серце ще липне до минулого, наче вареники до тарілки. Як мені то все пережити хто знає?
