Забута вітальна листівка
Ганна Іванівна повернулася додому в сумному настрої.
— Привіт! Будеш вечеряти? — із посмішкою зустрів її чоловік Василь у передпокої.
— Ти що, приготував? Зазвичай ти на кухні не з’являєшся, — здивовано подивилася вона.
— У тебе ж сьогодні день народження. Я подумав, що в такий день тобі не варто стояти біля плити, — жваво відповів Василь.
Ганна сіла на пуф у коридорі й раптом нестримно заплакала.
— Ганнусю, що трапилося? — злякався чоловік.
— Вона не привітала… Навіть слова не сказала… — прошепотіла жінка крізь сльози.
— Хто? Про кого ти? — заплутався Василь. Він ніяк не міг зрозуміти, що змусило дружину розридатися в такий, наче б, радісний день.
З самого ранку настрій у Ганни Іванівни був кволим. Сьогодні їй виповнилося 60. Дома ювілей святкувати не стали — вирішили скромніше. Але на роботі все ж довелося накривати стіл, приймати вітання, слухати тости. Від усієї цієї метушні вона втомилася й мріяла лише дістатися додому, лягти в тиші й побути на самоті.
Ввечері подзвонила сестра.
— Ну що, Ганно, вітали сьогодні? — запитала вона.
— Вітали, звісно. На роботі все пройшло нормально. Вася квіти приніс, путівку в санаторій подарував — влітку поїдемо, — стримано відповіла Ганна.
— От і чудово! У нашому віці вже треба себе балувати. А діти? Андрій ще на вахті?
— Так, ще місяць працюватиме. Вранці подзвонив, а ввечері надіслав орхідею — гарну, у горщику.
— А невістка? Вона ж поряд живе. Хоч зайшла привітати?
— Навіть не написала… — з гіркотою видихнула Ганна. — Ми з Василем стільки для них зробили, а вона… Навіть листівки не надіслала.
— Та ну?! — обурилася сестра. — У мене дві невістки, бувало різне, але таке не дозволяли. Невже взагалі нічого?
Пізно ввечері, майже о одинадцятій, телефон Ганни пікнув. Повідомлення. У ньому — стандартна картинка з інтернету із написом «З днем народження». Жодного слова від себе. Жодного дзвінка. Жодної ознаки живої участі. Просто переслане зображення.
— Ось і все її ставлення, — з образами сказала Ганна чоловікові перед сном. — Швидко забула, що живуть у бабусиній квартирі, яку ми віддали без жодних умов.
— Ну чого ти розходилася? Це зараз у молодих норма — картинку переслати, лайкнути й вважати, що привітав, — намагався заспокоїти її Василь.
— Ні, Василю. Це не норма. Це неповага. Ювілей — це не просто дата. Це віха. І така дрібниця багато прояснює.
Наступного ранку настрій Ганни не покращився. Образи лише зростали. Вона знову й знову прокручувала в голові вчорашнє, згадувала моменти, перебільшувала деталі й накручувала себе до сліз. Василь це бачив, але нічим допомогти не міг. Він навіть подзвонив синові.
— Мама знову незадоволена, — втомлено почав розмову Андрій. — Знову Надю лає?
— Не лаю. Просто неприємно, коли людина, що живе за сто метрів, навіть голосом не привітала, — не витримала Ганна і сама взяла слухавку. — Скажи своїй дружині: я все пам’ятаю. І цей день — теж.
— Мам, ну можливо, вона втомилася. Вона ж працює, — намагався виправдати дружину Андрій.
— Та годі! — зідхнула мати. — На таку листівку часу вистачило, а на два слова — ні? Зручно, правда?
Пізніше Андрій все ж поговорив із Надею.
— Я забула зовсім… — виправдовувалася вона. — День був жахливий, на роботі аврал, додому приповзла — сил не було. Ось і скинула хоч щось. Думала у вихідні зайти з подарунком.
— Ну тепер пізно, — похмуро відповів чоловік. — Мама образилася. І це надовго.
У суботу Надя знову не змогла вибратися — завал на роботі, а в неділю вирішила відпочити. Про візит згадала пізно ввечері.
— Ну й добре, — сказала вона чоловікові. — Наступного разу зайдемо. Не кінець світу.
Але Ганна була непохитна.
— Не треба ваших формальних візитів, — холодно сказала вона синові. — Ложка до обіду дорога. Все. Пізно.
— То ти проти, щоб ми прийшли?
— Проти, — різко відповіла Ганна. — Мені не потрібні поклонники. Мені потрібна повага. І якщо її немає — не треба робити вигляд.
Надя, зі свого боку, не бачила у своєму вчинку нічого жахливого. Але розуміла: із такою свекрухою треба діяти тонше. Тому до річниці весілля Ганни й Василя вона наполігла на візиті з подарунком.
— Скажемо, що хотіли привітати разом, ось і не йшли без тебе, — підморгнула вона чоловікові. — Треба якось виправляти ситуацію.
Двері відчинила Ганна.
— Ну, слава богу, згадали, — їдко сказала вона. — Хоч на річницю добралися.
— Мам, ну годі, — зідхнув Андрій. — Ми не забуваємо. Просто не завжди все за планом.
Надя посміхалася, допомагала накривати стіл, прибирала посуд, говорила спокійА коли Ганна Іванівна порадила їм найкращі шпалери, Надя щиро подякувала, і в цю мить здавалося, що всі образи нарешті пішли у минуле.
