Зачекайте на мене, Олесю Василівно!
Дзвінок пролунав, і шкільні коридори поступово спорожніли. Вчителі розходилися по класах, поспішаючи запізнившихся учнів.
За вікнами шелестіло молоде листя, весняне сонце вабило на вулицю. Олеся Василівна зупинилася біля дверей класу. Їй, як і дітям, кортіло все кинути й піти гуляти містом. Вона зітхнула й увійшла. Учні сьомого “Б” з гуркотом підвелися.
– Добрий ранок. Сідайте, будь ласка, – промовила вона, проходя до вчительського стола.
– Кого сьогодні немає? – спитала, оглядаючи клас швидким поглядом.
Відмінниця Даринка Гуменюк підвелася й сказала, що Ліниченко захворіла, а ще відсутній Юрко Шаповал. Вона завжди швидко реагувала, бо найкраще володіла англійською. По класу пройшов ропіт.
– Ваню, що з Юрком? – звернулася Олеся Василівна українською.
Ваня Шевченко був сусідом хлопця.
Усі в школі знали, що батько Юрка рік тому вийшов із тюрми, ніде не працював, пив і жорстоко бив дружину. Синові теж діставалося, коли він заступався за матір. Юрко часто приходив на уроки з синцями. Перед фізкультурою заходив у роздягальню останнім, щоб хлопці не бачили задирків на тілі. Але всі знали – батько не стримує руки. Сусід Ванько розповідав.
Олесі був Юрко симпатичний, і вона його шкодувала. Хлопець не по рокам розумний. У неблагополучних сім’ях діти дорослішають рано. Вчився добре, швидко все схоплював. Але англійська йому не йшла, хоча він старався.
Після інституту Олеся повернулася в свою школу вчителем англійської. Не хотіла залишати маму саму, тому не переїхала до Києва, не влаштувалася в приватну школу, як деколи з її однокурсників.
Старшим класам англійську викладала досвідченіша вчителька. Олесі дісталася середня школа. Спочатку, звісно, уроки їй зривали, а потім звикли й полюбили молоду вчительку. Вона одягалася строго, але під маскою серйозності в її очах часто грала тепла усмішка.
Дівчата наслідували її манери, а хлопці ховали закоханість за грубістю. З цього року Олеся Василівна взяла класне керівництво над сьомим “Б”.
– Олесю Василівно, учора його батько знову напився, матір Юркову бив. Крики було чути на весь будинок. Вночі “швидка” забрала її до лікарні. Юрко викликав, коли батько заснув. А вже ті й поліцію викликали. Батька забрали, і Юрка теж – поки не знайдуть родичів.
– Як?! – здивовано скрикнула Олеся Василівна й знову окинула клас поглядом. Затихлі учні чекали від неї пояснень. Що сказати?
– Добре, після уроків я піду в поліцію й усе дізнаюся.
По класу пройшов ропіт полегшення.
Перед очима Олесі стояло обличчя тринадцятирічного Юрка. Скільки разів вона питала, чи потрібна допомога, але він лякано хитав головою. На уроках вона часто ловила його глибокий погляд, від якого червоніла й збивалася.
Клас завмер.
– Ну що ж, почнемо, – сказала вона нарочито бадьоро.
На перерві Олеся зайшла до директора.
– Іване Олександровичу, Шаповал…
– Знаю, Олесю Василівно. Мені вже дзвонили з поліції. Поки шукають його родичів. Якщо не знайдуть – відправлять у дитбудинок. Батькові загрожує термін, а матір… Якби вижила. Самі знаєте, дитбудинок – теж не цукор. Невідомо, що краще – звір-батько чи злісні підлітки.
– Я хочу піти в поліцію, підтримати його й усе дізнатися.
– Як класний керівник, ви маєте на це право. Спробуйте. Але не раджу вам лізти в усе це. В моїй практиці було всяке. – Він втомлено опустив очі, даючи зрозуміти, що розмова завершена.
Побачення з Юрком Олесі Василівні дозволили. Зустрілися в кімнаті з яскраво-зеленими стінами та незручними меблями.
– Що з мамою? – одразу спитав Юрко.
Олеся збентежилася. Вона зовсім не подумала поцікавитися станом матері.
– Вона в реанімації. До неї не пускають. Не хвилюйся, усе буде добре. – Вона намагалася говорити переконливо.
– Батька посадять? Хоча б посадили, – сказав Юрко, блиснувши гнівним поглядом. Олеся помітила, як він натягнув рукав светра на кисть, ховаючи сліди нелюдських пальців.
– У тебе є родичі? Дідько, тітоньки, бабусі, дідусі? – спитала Олеся.
– Не знаю. Навіть якщо й є – я нікому не потрібен. Дякую, що прийшли, Олесю Василівно, – від його погляду вона здригнулася. – Можна я вам писатиму?
– Так, звісно, – сказала вона, трохи вагаючись. – Я не знаю, чи буде там у тебе інтернет, комп’ютер… Я записала свою адресу й телефон. Тримай. – Вона поклала складений папірець йому в долоню.
– Дякую. Ви добра. Ви мені подобаєтесь. Дуже. Я розумію, що замалий для вас. Але я виросту й повернусь. Зачекайте на мене, – говорив він, дивлячись на неї з розпачем і надА через рік вони з Юрком стояли біля вікна й дивилися, як їхня маленька донька гралася у дворі, і Олеся зрозуміла, що любов не підкорюється віку чи правилам — вона просто є.
