Давненько минуло те літо, коли Марійка вискочила з хати, так хлопнувши дверима, що аж кури з переполохом злетіли з тину. Знову вийшла суперечка з бабою Галею. Все однакове: “Підлий огірки”, “Допоможи з варенням”, “Годі в телефоні сидіти”. Ніби їй, вісімнадцятирічній дівчині, літом більше нема чим зайнятися!
“Марійко! Повертайся зараз же!”, — гукала їй услід Галина Олексіївна. Але онука вже йшла по запиленій сільській дорозі, навіть не озираючись. Іти було нікуди, але додому повертатися — тим паче не хотілося.
Дійшла до ставка, сіла на берег і дивилась, як сонце повільно ховається за гаєм. Обида душила зсередини: на батьків, що поїхали до Польщі на заробітки й кинули її саму; на бабусю, яка замість відпустити її до міста, затягнула в цю глушину. Марійка вже вступила до університету, попереду — нове життя, а вона тут з банками в погребі возиться.
Наступного ранку бабуся постукала у двері:
“Марійко, допоможеш? Треба банки в погреб віднести. Сама я по цих сходах не спущуся.”
Зітхнувши, онука встала, умилась і пішла. Банки були важкі, а сходи — старі. Переносила по кілька разів. Вже на останньому спуску в кутку погреба помітила затяжку, пошарпану часом.
“Бабусю! А це що за валіза в куті?”
“Хіба я знаю… Мабуть, дідусь залишив. Я з тих пір, як його не стало, у погреб і не спускалася.”
Цікавість розігріла Марійку. Не слухаючи бабусиних застережень, вона витягла валізу на світло. Тканина полиняла, замок іржавий.
“Кинь уже ту брудню”, — буркнула Галина Олексіївна. — “Хто його знає, що там.”
Та Марійка вже рилась у старих сорочках, фотографіях та якихось замітках. На самому дні лежав охайний конверт. На ньому було написано: “Олені. Вибачити й зрозуміти”. Почерк був знайомий — дідусев.
“Можно?”, — спитала онука, глянувши на бабусю.
Та мовчки кивнула.
Дівчина почала читати. Лист був щирий. У ньому дідусь Степан благав пробачення в якоїсь Олени. Розповідав, як сильно кохав її та як усе зруйнував через свою недовіру. Дата — 1971 рік. Бабуся зблідла.
“Це… через рік після нашого весілля”, — прошепотіла вона.
“Може, не варто будити минуле?”, — тихо промовила Марійка.
“Ні. Тепер я маю знати. Де те місце, про яке він писав — «де я зруйнував її мрії»?”
Пізно ввечері бабуся попросила онуку знайти квитки до містечка під Івано-Франківськом.
“Просто зроби це. Я маю побачити ту вулицю.”
Наступного дня вони їхали потягом. Дорога була довгою, і всю її бабуся розповідала. Про молодість, про те, як зустріла Степана, як вийшла за нього по любові. І все ж десь глибоко в ній жила тінь сумніву, що він не до кінця був її.
Прибувши, вони взяли таксі й поїхали за адресою з листа. Будинок був дерев’яний, охайний. Поки стояли біля воріт, позаду почувся голос:
“Вам до мене? З соцзахисту?”
Облинулись. Перед ними стояла жінка років вісімдесяти, міцна, з ясними очима.
“Добрий день. Вибачте, чи знаєте ви Олену Шевченко?”, — спитала Галина Олексіївна.
“Моя сестра”, — усміхнулась стара. — “Та вона давно у Чернівцях живе.”
“А Степана Бойка знали? Я його вдова…”
Жінка запросила їх у хату. Представилась як тітка Параска. Розповіла, як колись Степан служив у їхньому селі. Олена працювала у санчастині медсестрою. Вони кохалися, збиралися одружитися, та хтось наговорив, ніби вона йому зраджує. Степан повірив — і пішов. Олена не пробачила, але кохати не перестала. Через два роки зібралася заміж. За місяць до весілля прийшов лист від Степана. Але сестра, тітка Параска, відкрила його, прочитала — і повернула назад.
“Я хотіла, щоб вона почала нове життя. І знаєш, не шкодую. Вона щаслива. У неї все добре. А ти, Галю, своє життя прожила гідно. Значить, так і мало бути.”
Марійка й бабуся вийшли мовчки. У бабусі на очах блищали сльози.
“А якби вона пробачила?..”, — прошепотіла вона вже в готелі.
“Бабусю, минуле не повернеш”, — м’яко відповіла Марійка. — “Ти була його дружиною. Він любив тебе. І ти його.”
Галина Олексіївна кивнула, пригорнула онуку й уперше за довгий час усміхнулась.
