На вулиці було холодно та вітряно. Олеся бігла зі школи, щоб не замерзнути. З рота йшла пара, що застигала на шарфі, віях та вибитих з-під шапки волоссях сріблястим інеєм. От-от вона буде вдома, вип’є гарячої чаю з лимоном, закутається в плед і пригріється на дивані…
Лише подумала про затишну домівку, як ноги самі понесли швидше. Ось і під’їзд. Олеся рвонула двері та ледь не врізалась у тітку Марію, повну низькорослу сусідку. Дівчина її не любила, вважала злою. Тітка Марія завжди пильно розглядала Олесю, примруживши маленькі чорні оченята.
— Тихо, швидконога! Ледь з ніг не звалила, — буркнула жінка, не відводячи погляду.
— Вибачте, — провина вичиталася в голосі Олесі.
Сусідка зайняла увесь дверний отвір і не збиралася відступати.
— Ось не можу зрозуміти, на кого ти схожа. Батько кароокий, мати блакитноока, а ти… І волосся інше. Вони високі, а ти — від горщика два вершки.
— То й що? — спитала Олеся. — Хіба діти мають бути копією батьків?
Вона не хотіла здатися грубою, але й не знала, як обійти повну сусідку. Відштовхнути? Олеся озирнулась, сподіваючись, що хтось підійде, але рятувати її було нікому. Щось у погляді тітки Марії непокоїло. Хотілося втекти від її гострих, що пробудували наскрізь очей.
— Не обов’язково, — сусідка зітхнула. — Але я в цьому будинку живу з самого початку, ще з твоєю бабусею сюди заселилась. Твоя мати на моїх очах виросла. Потім заміж вийшла, а через два роки тебе з пологового привезла.
Олеся нетерпляче слухала, переступаючи з ноги на ногу, не розуміючи, до чого сусідка веде.
— З пологового привезла, а вагітною я її не бачила. Ось і думай, чому ти на батьків не схожа. — Нарешті жінка відступила, пропускаючи Олесю в під’їзд.
Дівчина піднялася на дві сходинки й здригнулася, коли ззаду грюкнули двері. І раптом її осяяла думка. Вона навіть зупинилася посеред сходів. Обличчя палало, а руки стали крижаними. «Ні, це просто її злість. Самотня жінка, ні чоловіка, ні дітей — от і пліткує. Не бачила — це нічого не значить», — подумала Олеся, але відкинути жінчині слова не виходило.
Повільно піднялася на третій поверх старої панельної п’ятиповерхівки, зайшла в квартиру, розділася, взяла сімейний альбом, закуталася в ковдру на дивані й почала розглядати фото. Ось вона у ковдрі з мереживним куточком, ось робить перші кроки, ось перший бантик на рідкому світлому волоссі. Ось першокласниця з величезним букетом, за яким її ледь видно… А поруч — мати й батько, усміхнені, дивляться на неї з любов’ю.
Олеся почула, як у замку повертається ключ, і швидко витерла сльози.
— Олесю, чого сидиш у темряві? — Батько увійшов, клацнув вимикачем. Ліхтар спалахнув під стелею, і дівчина зажмурилася.
— Що трапилося? Ти плачеш? — Він сів поруч, взяв альбом. — Дивилася фото? Давай подивимось разом.
— Тату, я вам неродна? — тихо спитала Олеся.
— Доню, з чого ти взяла? — У його очах маячив страх, і від цього дівчині стало ще страшніше. Вона скинула ковдру, зірвалася з дивана.
— Скажи правду! Я маю право знати! — голос тремтів, а очі палали.
Вона чекала, що він заперечить, розвіє сумніви… Але батько відвів погляд.
— Усе зрозуміло. — Олеся вибігла в передпокій, натягнула шапку, чоботи, схопила шубу.
— Постривай! Куди ти?! Я все поясню…
Але вона вже вискочила, грюкнувши дверима так, що зі стелі сипнулася побілка.
Бігла сходами вниз, надягаючи шубу на ходу, ковтаючи сльози.
«Він не зміг подивитися мені в очі. Значить, правда. Я їм чужа. А хто ж моя рідна…?»
На вулиці її обпалив мороз. Шарф залишився вдома. Ні рукавичок, ні грошей… Олеся швидко пішла геть. Через декілька будинків зайшла в сусіднє подвір’я, сіла на засніжену лавку й ридала, сховавши обличчя в долонях.
— Чого ревеш? Щось трапилося?
Олеся підняла голову й побачила Андрія з десятого «Б».
— Ходи до мене, розповіси, — сказав він рішуче.
— Нікуди… не піду, — прошепотіла вона.
— Підеш, дурна, бо замерзнеш. Я все одно не відстану. Померла б — мені потім перед твоїми батьками відповідати. Ходи. — Він схопив її за руку й підняв. — Не бійся, батьки в театрі. Чаю вип’ємо, розповіси, що за біда. Можливо, допоможу.
Олеся пішла за ним. У квартирі було затишно й просторо. Андрій змусив її надіти теплі капці, накинув на плечі свій грубий светр. Поки грівся чайник, він дістав печиво, налив гарячого чаю.
— Тебе Олесею звати? — спитав він.
— Так, — відповіла вона, не піднімаючи очей.
— То що ж у тебе трапилося? ЧІ тоді Олеся зрозуміла, що справжня родина — це не кров, а ті, хто любить і чекає на неї вдома.
