Стояв біля високого металевого паркану, Віктор вимкнув машину. Колись тут був дерев’яний тин. «Чи не помилився я?» — задумався він. Та ні, другий будинок перед поворотом. Він це добре пам’ятав, адже часто згадував. З вікна авто навіть даху не було видно.
Віктор час від часу поглядав у дзеркала — чи не йде хтось. Машина з водієм на безлюдній вулиці виглядала підозріло. «Що я тут роблю? Навіщо?» — не переставав він питати себе. І чим довше сидів, дивлячись на паркан, тим менше лишалося бажання зайти.
Раптом з брами вийшла дівчина з лабрадором. На перший погляд, Віктор подумав, що це Христина. Такі ж каштанові кучері, така сама фігура. Обличчя розгледіти не встиг. «Не може бути. Пройшло п’ятнадцять років. Їй має бути під сорок, а цій дівчині років двадцять. Сучасні засоби омолодження творять дива. Чи це її донька? Але ж у неї тоді не було дітей… Догнати, запитати? Та що я їй скажу? Виглядатиме це принаймні дивно — сорокарічний дядько наздоганяє молоду дівчину…»
Відкинувшись на сидіння, він увімкнув радіо й почав чекати. Минут через двадцять з-за повороту знову з’явилася дівчина з собакою. Наближаючись, він усвідомив — на Христину вона зовсім не схожа. Коли між ними залишилося метрів сто, Віктор вийшов із машини.
Лабрадор рвонув повідок, потягнувся до нього.
— Спокійно, Барсік, — сказала дівчина, стримуючи пса.
— Вибачте. Тут раніше жила Христина. Чи я помилився будинком… — Віктор тільки зараз згадав, що навіть прізвища її не знав.
— Христина — моя мама. А ви хто? — запитала дівчина, уважно дивлячись на незнайомця.
— Я нещодавно повернувся до міста. Не знав, що в неї є донька. — Віктор косився на пса й вирішив не підходити ближче.
— А давно ви не були в місті? — примружила очі дівчина.
— П’ятнадцять років.
— Тоді ви точно не можете бути моїм татом. — Вона весело розсміялася. — Власне, я їй не рідна. Батьки незабаром повернуться. Хочете їх підождати? — Дівчина підійшла до вузьких дверей біля брами.
Віктор знизав плечима.
— А ви не боїтеся? Незнайомий чоловік… — почав він.
Дівчина посерйознішала.
— Ні. Чому ви вирішили, що в будинку нікого нема? Барсік мене не дасть у обиду. До того ж є камери. То йдете? — Вона відчинила двері.
Віктор увімкнув сигналВіктор глибоко зітхнув, посміхнувся до себе і пішов слідом за дівчиною, розуміючи, що саме так має бути.
