— Кинула мені дитину й утекла. Ах ти ж… Проспала, стара… — Марія застогнала, мотаючи головою з боку на бік.
У старому розбитому автобусі було душно. Через відкриті вікна в салон вривався розпечений тридцятиградусний повітря, але замість прохолоди він ніс дорожній пил. Люди дрімали, знеможені від спеки.
Попереду заблищали золоті бані невеликої церкви, до якої з обох боків тулились дерев’яні хати. А за ними виднівались верхні поверхи цегляних п’ятиповерхівок. Люди прокинулись, заворушились, почали збирати речі. Ті, що спритніші, вже штовхались біля дверей, щоб першими вирватись із душного автобуса.
Лише одна жінка сиділа нерухомо, втупившись у вікно. Руки з синюватими жилками лежали на колінах. Висвітлене волосся з темним відрослим корінням неохайними пасмами спадало на бліде обличчя, підкреслюючи його змученість. Куточки гірко опущених губ, тонкі повіки, вкриті сіткою зморшок. Вона нагадувала людину, яку побило життя, яка не чекає від нього нічого доброго.
Автобус з останнім зусиллям сіпнувся й зупинився на невеликому майдані біля церкви. Люди нетерпляче товпились біля дверей, поспішаючи на волю.
— Жінко, приїхали, кінцева, — голосно окликнув її огрядний лисіючий водій, визираючи з-за роздільного скла кабіни.
Жінка озирнулась. У автобусі, крім неї та водія, нікого не лишилось.
— Приїхали, виходимо, — повторив він.
Вона підняла невелику сумку, що стояла біля ніг, підвелась і пішла до виходу.
— До побачення, — сказала вона, не обертаючись до водія.
Щойно вона ступила на землю, за її спиною із шипінням захлопнулись двері. Жінка повільно рушила у бік дерев’яних хат. Раптом із церкви лунав удар дзвону. Не встиг він затихнути, як розлягся мелодійний перезвін. Жінка зупинилась і завмерла, піднявши очі до неба. Потім розвернулась і пішла до церкви.
Пройшла по вузькій стежці, оброслий квітами, і ввійшла у відчинені двері. На неї пахнуло прохолодою з запахом ладану. Промінь заходу сонця, у якому метушились пилинки, розрізав простір храму та впав яскравим клаптем на дерев’яну підлогу.
Жінка зробила крок, і стук її підборів зрушив тишу. Вона озирнулась і сіла на лаву біля входу.
— Вам погано? Води принести?
Поряд з’явилась молода дівчина в хустці, зав’язаній на шиї, попри спеку. Блакитні очі дивились щиро.
— Зараз, — сказала дівчина й зникла, але незабаром повернулась, простягаючи жінці склянку з водою.
— Ось, візьміть. Тут недалеко джерело. Вода завжди холодна. Пийте.
Наталя взяла склянку й піднесла до губ. Вода була кришталева й така холодна, що аж зуби заломило.
— Якщо щось потрібно, питайте, — дзвінко промовила дівчина й пішла до невеликого прилавка в кутку, де лежали церковні дрібнички.
Жінка допила воду й підійшла до прилавка, намагаючись не гучно стукати підборами.
— Дякую. — Вона поставила порожню склянку. — Ти тут місцева? Усіх знаєш?
— Село у нас невелике. А вам кого треба? — відповіла дівчина.
— Марію… Шевченко знаєш?
— Звісно, це моя бабуся. Тільки вона померла рік тому. А ви хто їй? — Дівчина вийшла з-за прилавка й тепер стояла навпроти незнайомки.
— Ви ж Наталя? — спросила вона, не відводячи очей. — Я Оксана…
***
Вісімнадцять років тому
Марія сиділа на лавці біля дверей, прищурившись від сонячного проміння.
— Мамо, — почувся поруч голос.
Марія повернула голову, прикрила долонею очі. Перед нею стояла дочка Наталя, яка втекла понад рік тому. Однією рукою вона притискала до себе дитину, загорнуту в тонку ковдру, у другій тримала спортивну сумку.
— Повернулась… Я так і знала, що так воно й закінчиться. Назавжди чи як? — сухо спитала Марія.
У вікні сусідньої хати здригнула занавіска. Марія важко підвелась.
— Заходь у хату. Не треба сусідів збивати з пантелику, — сказала вона й ступила на сходинки, спираючись на коліно.
Наталя трохи завагалась і пішла за матір’ю. Швидко оглянула хату, поставила сумку біля дверей, підійшла до високої залізної ліжка й обережно поклала на нього сплячу дитину. Випрямилась і з полегшення зітхнула.
— Хлопчик чи дівчинка? — байдуже спитала Марія, дивлячись на спину доньки.
— Дочка, Оксана, — відповіла Наталя, обертаючись.
— Я так і знала, — знову сказала Марія. — Видно, не солодко тобі було в місті, коли до матері повернулась. А що робити збираєшся?
— Давай не зараз, мамо. Дуже втомилась, — Наталя заправила за вухо пасмо волосся й сіла на ліжко поруч із дитиною.
— Добре. Куди поспішати? Молока нема? — Марія глянула на плоску під кофтою грудь. — Звідки ж йому взятись? Та й похуділа ти жахливо. Зараз схожу до Насті, вона козу тримає, дасть молока.
— УВони стояли та мовчки дивились одна на одну, і в цю мить Наталя зрозумiла, що нiколи не зможе повернути минуле, але ще не пiзно почати все спочатку.
