— Ну що, доню, подумали? Я учора таку «Таврію» бачила! Білу, з шкіряним салоном. Красуня. Всього мільйон сто, — голос Тетяни Іванівни лунав зі штучною легкістю, але за нею ховався тиск.
— Мам… — Олена зітхнула і закрила ноутбук. — Ми ж вже говорили. У нас іпотека, Софійка щомісяця хворіє. Де я тобі мільйон знайду? Подивись щось простіше.
Зі спальні лунали дитячі вигуки. Дмитро возився з Софійкою: та упиралася, не бажаючи надівати шкарпетки. На годиннику було за двадцять вісім. За десять хвилин Олені треба виходити на роботу. Така історія з машиною знову вилізла невчасно.
— Візьміть кредит, — спокійно сказала Тетяна, підсунувши до себе вазу з печивом. — Ви ж молоді, у вас стаж, нормальні зарплати. Не на поминки ж прошу, а на корисну річ.
Олена різко обернулася до матері, стискаючи кулаки.
— А платити чим, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас вже є іпотека.
Тетяна фукнула, схрестила руки на грудях і відвернулася.
— Угу. У батьків Дмитра машина є, а я, значить, як завжди, десь на задвірках.
Тут Олену перекосило.
— У батьків Дмитра машина є, бо вони самі її купили. Продали стару, назбирали. Ні в кого нічого не просили. А ти тільки права отримала, а вже «Таврія» за мільйон тобі подавай.
— А чому, на твою думку, я тільки зараз права отримала?! — спалахнула Тетяна. — Бо тебе виховувала, все до копійки на тебе витрачала, тобі на перший внесок відкладала! А тепер, коли нарешті з’явилася можливість, мені дають від воріт поворот.
Олена глянула на Дмитра. Той допомагав доньці взутися і виглядав втомленим та збентеженим. Він, як завжди, не втручався. Сподівався, що вони самі розберуться. Але по стиснутих губах було ясно: йому все це вже набридло.
— Мамо, ти ж сама колись казала, що боїшся сідати за кермо. Послухай, ми не звірі. Але у нас немає платинової картки, — обурення в голосі Олени змінилося втомою. — Ми й так тобі у всьому допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки, на те, на сє…
Тетяна схопилася за серце так театрально, ніби саме зараз згадала, що в неї гіпертонія.
— Ой, зрозуміло все з вами. Отже, тепер ти будеш докоряти мені кожною копійкою?
Олена голосно зітхнула, наче випускаючи пару. У неї пересохло в горлі, долоні спотіли. Це був не перший розмова про машину, але сьогодні — особливо жорсткий. Все змішалося: недосип, постійні лікарняні доньки, робота, несплачені рахунки у поштовій скриньці.
І тут Тетяна раптом випалила те, що добило доньку:
— А якщо я буду з Софійкою сидіти? Коли вона хворіє. Ти зможеш працювати без лікарняних, більше заробляти. Ми тоді потягнемо кредит.
Олена навіть зависла на кілька секунд.
— Почекай. Значить, ти з онукою готова сидіти тільки за машину? Просто так тобі здоров’я не дозволяло, наскільки я пам’ятаю. А побачивши «Таврію», у тебе тиск опускається, чи що?
— Не перебільшуй, — буркнула мати. — Я просто шукаю компроміс. Щоб усім було добре.
— Компроміс — це коли обидві сторони йдуть на поступки. А ти просто торгуєшся і умови ставиш.
Тетяна різко розвернулася і пішла до дверей.
— Гаразд. Усе з вами зрозуміло. Живіть без мене. І не дзвоніть потім, коли знову знадобиться бабуся. Самі розбирайтеся.
Олена не побігла за матір’ю. Просто сіла біля вікна і заплющила очі, намагаючись переварити сталося.
Дмитро підійшов і поклав руку їй на плече.
— Ти все правильно сказала, — тихо промовив він. — Шкода, звісно, що так вийшло.
У квартирі запанувала дивна тиша. Навіть Софійка перестала капризничати. Вона лише тривожно дивилася на двері.
— А бабуся назавжди пішла? Ми тепер не підемо до неї?
Олена не знала. У її серці кипіли втома, злість і дитяча образа. Вони стільки разів допомагали матері просто так, бо треба. А тепер та відмовлялася бути бабусею, поки їй не куплять машину.
Минуло два місяці після тієї сварки. Усе всередині сім’ї ніби налагодилося. Чи, точніше, залишалося стабільним. Софійка ходила до садка, Олена працювала за графіком, Дмитро брав підробітки і майже не з’являвся вдома. Ніхто не говорив про Тетяну вголос, але вона все одно незримо була присутньою: у м’яких іграшках, які колись приносила Софійці, у в’язаних шкарпетках, у рецепті їхнього сімейного пирога.
І Софійка сумувала. Спочатку — тихо, збентежено, з очікуванням. Потім — із запитаннями.
— Мамо, а бабуся що, поїхала?
— Ні, вона просто… зайнята.
— Вона ж завжди дзвонила мені, коли я кашляла. А тепер — ні. Вона про мене забула?
Олена намагалася посміхатися, м’яко відповідати, говорити щось про справи, про те, що в бабусі ремонт, телефон злаІ тоді Олена підвелася з лавки, підійшла до матері й мовчки простягнула їй ключі від своєї старої, але щирій родинної “Таврії”.
