**Подарунок із запізненням: як Галина ледь не втратила обличчя**
Галина Іванівна з самого ранку була як на голках — день весілля сина. Усе має бути ідеально: банкет у престижному ресторані Львова, фотографи, живий оркестр, офіціанти, шампанське. Її Тарасик, її гордість, одружується! Та на ком?.. На якійсь дівчині з Житомира з незрозумілим минулим. Оце так — пригрів, підняв, і до дому привів. А вона ж відразу збагнула: ця Софійка йде за їхньою квартирою.
Коли молодята зайшли у зал, усі встали. Галина з чоловіком Володимиром Петровичем підійшли з вишколеною грацією і вручили товстий конверт із грішми. Все на вищий ґатунок. Після них до поздоровлень приєдналися батьки нареченої. Та… у руках — порожньо. Галина примружила око, нахилилася до чоловіка:
— Що з них візьмеш? Село, — прошепотіла з єхидним усміхом.
Але раптом батько Софійки, Олексій Степанович, дістав із внутрішньої кишені піджака маленьку коробочку. Відкрив. Галина побачила ключі й завмерла. Голос Олексія був спокійний і твердий:
— Дорогі діти! Нехай у вашому домі завжди буде світло й тепло. А щоб у вас був справжній рідний дім — ось ключі від квартири у центрі Львова. Ваші.
Тиша. А потім зал вибухнув оплесками. Лише Галина побіліла, як стіна. Вона відчувала, як тремтять пальці. Неможливо! Ці «селюки»? Квартира у центрі міста?
І раптом їй стало соромно. Соромно за всі насмішки, за зневажливі погляди, за той дурний шлюбний контракт, який вона ледь не силоміць просунула. Соромно, що не захотіла просто дізнатися, хто така Софійка. Адже, як виявилося, ця «провінціалка» була донькою власників великого молокозаводу, керувала відділом у солидній фірмі й у тисячу разів розумніша та чесніша, ніж Галина могла уявити.
А все почалося зі звичайної підозрілости.
— Сину, вона т— Сину, вона тобі не пара, — говорила вона Тарасові. — Їй потрібна лише наша квартира, дивись, як до тебе ліпить.
(Continued as requested with a final sentence and dot.)
А тепер, розуміючи свою помилку, вона могла лише мовчки ковтати сльози, стоячи серед святкового галасу.
