Давно зрозумів свою помилку
Христина стискала в долоні результати аналізів. Папір став вологим від поту. У коридорі жіночої консультації було неможливо проштовхнутися.
— Коваленко Христина Олексіївна! — вигукнула медсестра.
Христина підвелася, зайшла до кабінету. Лікар — жінка із втомленим поглядом — взяла з її рук папку, швидко переглянула листки.
— Сідайте. — Вона спокійно кинула погляд на результати. — У вас все гаразд. Обстежте чоловіка.
Христині стало холодно. Олег? Але ж він же…
***
Дома свекруха різала капусту на борщ. Ножем працювала так, ніби рубала ворога.
— Ну що, доню, які новини? — не піднімаючи голови, запитала Ганна Петрівна.
— Зі мною все добре, — пробурчала Христина, знімаючи куртку.
— А чому ж тоді… — Свекруха нарешті підвела очі. У них мигнула тривога. — Олегу треба обстежитися.
Ніж завів над дошкою. Ганна Петрівна випрямилася, наче струна.
— Що за дурниці? Мій син здоровий! Це ваші лікарі нічого не розуміють. Раніше народжували і без аналізів.
Христина пройшла до кімнати. На дивані валялися шкарпетки — одна синя, інша чорна. Вона автоматично підібрала їх, поклала в кошик для білизни.
За три роки шлюбу ці шкарпетки стали символом їхнього життя — розрізненими, непарними.
Олег повернувся пізно.
— Чого така похмура? — буркнув він, плюхаючись у крісло.
— Олеже, треба поговорити.
— Про що?
Вона подала йому папери. Він пробіг очима, відкинув на столик.
— І що?
— Тобі треба обстежитися.
— З якого біса? — Олег скочив, закрокував по кімнаті. — Я здоровий чоловік! Подивись на мене!
Він дійсно виглядав здоровим — широкоплечий, із густим темним волоссям. Але здоров’я не завжди видно ззовні.
— Олеже, будь ласка…
— Годі! — гаркнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! Навіщо ці вистави з лікарями?
З кухні донеслося шаркання тапочок. Ганна Петрівна стояла за дверима, але дихала так голосно, що кожен подих було чути.
— Я більше за все на світі хочу дітей, — тихо сказала Христина.
— То чому їх немає? Може, щось приховуєш? Аборти робила, а тепер не можеш?
Удар був болючим. Христина відшатнулася.
— Як ти…
— А як я маю? Три роки живемо — нуль результатів! А тут якісь лікарі кажуть, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.
Двері розчинилися. Ганна Петрівна ввірвалася в кімнату, як бульдозер.
— Олежку, не слухай її! Це все від нудьги. Працювала б більше, менше б по лікарях бігала.
Христина подивилася на чоловіка. Той відвернувся до вікна.
— Олеже, ти справді думаєш, що я…
— Не знаю, що думати, — прошипів він. — Знаю одне: здоровий чоловік до лікарів не ходить.
Ганна Петрівна тріумфально кивнула.
— Правильно син каже. Не чоловіча справа — по лікарням бігати.
Христина відчула, як усередині щось обірвалося. Ніби струна.
— Гаразд, — сказала вона рівним голосом.
Наступного дня почалася війна. Ганна Петрівна чіплялася до кожної дрібниці. Сіль пересипана. Каструля не домита. Пилюка на комоді. Христина мовчала, стискала зуби.
— Може, тобі взагалі не варто сидіти вдома? — отруйно запитала свекруха за вечерею. — Пішла б працювати, а не по лікарнях бігала.
Олег жував котлету, не піднімаючи голови.
— Я працюю, — нагадала Христина.
— Три дні на тиждень — це не робота, а баловство.
— До чого тут моя робота?
— А до того! Мій син здоровий, а ти його хворим виставляєш! Коли немає дітей — жінка винна! Так завжди було!
Христина встала зі столу. Ноги підгиналися.
— Що з тобою? — здивувалася свекруха. — Поїла й одразу тікаєш?
— Втомилася я, — тихо відповіла Христина.
— Втомилася! А від чого втомлятися? Три дні на тиждень працюєш — то не така вже й робота!
Олег нарешті підвів очі. У них мигнуло щось на зразок жалю. Але промовчав.
Вночі Христина лежала й слухала хропіння чоловіка. Раніше цей звук заспокоював — значить, поруч близька людина. Тепер дратував. Як же вона не помічала, що він такий упертий?
Вранці вона зібрала речі в старий спортивний рюкзак. Багато не взяла — пару суконь, білизну, косметичку.
— Ти куди це? — Ганна Петрівна стояла в дверях кухні з чашкою в руках.
— До бабусі.
— Надовго?
— Не знаю.
Олег вийшов із ванної, побачив рюкзак.
— Христе, це що таке?
— Те, що бачиш.
— Ти серйозно?
— А як інакше? Ти не хочеш обстежуватися, мати твоя вважає мене винуватою. Навіщо мені тут бути?
Він підійшов ближче, знизив голос:
— Не дурій. Куди ти підеш?
— До бабусі Марини.
— У ту комірчину? Там же двадцять метрів за весь дім!
— У тісноті, та не в образі.
Ганна Петрівна фуркнула:
Христина пройшла повз них, тримаючись за коляску, і зрозуміла, що тепер її життя наповнене справжнім щастям.
