Нещодавно ми з дружиною отримали запрошення від мого старого друга Олега: він із дружиною переїхали у нову орендовану квартиру у Львові й вирішили відсвяткувати новосілля. Здавалося б, подія радісна, ми із задоволенням погодилися — із подарунком, із гарним настроєм.
Втім, я давно собі думав — чому вони досі не мають свого житла? Разом вони живуть уже вісім років, дітей нема, обидва працюють: він — таксист, вона — майстриня манікюру в салоні. Невже за увесь цей час не можна було хоча б іпотеку взяти? Та що вже, у кожного свої пріоритети.
До під’їзду ми підійшли із пляшкою шампанського та гарною коробкою — там був наш подарунок: набір добротних келихів. Нас зустріла його дружина — Соломія. На ній була вечірня сукня та високі підбори, які врізалися у м’який лінолеум, залишаючи глибокі сліди. Виглядало це кумедно: наряд під ресторан, а на тлі — облуплені стіни та сумний коридор.
Ми зайшли до квартири. Перше, що впало в очі — це загальний занепад. На тумбочках шар пилу, на підлозі в передпокої — пісок, наче їхній пес щойно повернувся з прогулянки. Але я намагався не зациклюватися: адже ми прийшли не на ревізію, а в гості.
Я пройшов на кухню, щоб поставити подарунок на стіл. І тут мене немов би вдарило в обличчя. Я завмер у дверях — настільки був шокований побаченим.
Кухонний стіл виглядав так, наче на ньому хтось намагався пережити кінець світу. Купи сміття, перемішані із залишками їжі: брудні серветки, кістки від курки, баночки з приправами, наполовину зіпсоване яблуко, поламане печиво. Посеред столу — баночка із-під сметани, а всередині щось підозріло зелене. Мабуть, забули викинути ще давно.
Поверх усього — кілька брудних чашок, одна із засохлим пакетиком чаю. Здавалося, сюди не заглядали щонайменше три дні. І це був не просто безлад — це була справжня антисанітарія.
Моя дружина, побачивши це, зітхнула й тихо сказала:
— Може, допоможемо прибрати?
Соломія кивнула:
— Так, звичайно, дякую, а то ми не встигли…
Дружина взялася за справу, і незабаром стіл хоча б трішки прояснився. Але осад лишився. Мені стало ніяково — і за них, і за нас. Я не міг зрозуміти, як дорослі люди, у яких немає маленьких дітей, які працюють і цілком дієздатні, довели житло до такого стану.
Так, у всіх бувають аврали, бувають дні, коли немає сили ні на що. Але тут очевидно був занепад, що накопичувався тижнями.
Ми сіли за стіл. З їжі — копчений сир, залишки нарізки, чіпси. Усе, що можна було знайти в магазині по дорозі додому. Апетит зник, хоча я прийшов голодним. Ми трохи випили й незабарому пішли — посилаючись на справи.
По дорозі додому ми з дружиною мовчали. Лише через кілька хвилин вона промовила:
— Я б у такому бруді й дня не витримала…
Не мені вказувати, як людям жити. Не мені судити. Але одне я зрозумів точно: навіть найкрасивіший подарунок втрачає сенс, коли опиняється серед хаосу та байдужості.
А ви б лишилися на такому святі?
