Записка на холодильнику
Оксана Степанівна прокинулась о шостій ранку, як завжди. За вікном ще темно, але внутрішній годинник не підводив її вже сорок років. Встала, накинула халат і пішла на кухню ставити чайник.
На холодильнику білів аркушик паперу, прикріплений магнітиком у вигляді сонечка. Дивно – учора ввечері його не було.
Оксана Степанівна зняла записку і ввімкнула світло. Почерк незнайомий, нерівний, наче хтось писав незвичною рукою.
“Оксано Степанівно! Перепрошую за клопіт. Я ваша сусідка із квартири навпроти. Звуть мене Марія. Дуже соромлюсь, але більше ні до кого звернутися. Чи можна позичити трішки цукру? Обов’язково поверну. Квартира 38. Щиро дякую. Марія Іванівна Коваленко.”
Оксана Степанівна нахмурилася. Сусідка із тридцять восьмої? Але там живе сім’я з дітьми, Шевченки. Вона добре знала всіх мешканців під’їзду, адже була старою будинку вже десять років.
Чайник засвистів. Вона відклала записку і почала готувати сніданок. На серці було неспокійно. Як ця Марія потрапила до квартири? І чому вона не чула, що Шевченки виїхали?
Після сніданку Оксана Степанівна одягнулася і вийшла у під’їзд. Постояла біля дверей тридцять восьмої, прислухаючись. Тиша. Жодних дитячих голосів, жодного шуму. Тільки ледь чутний гул телевізора.
Вона невпевнено натиснула дзвінок.
“Хто там?” – почувся хрипкуватий жіночий голос.
“Оксана Степанівна із тридцять дев’ятої. Ви залишали записку про цукор?”
Замок клацнув, двері відчинилися на ланцюжку. У щілині показався шматочок зморшкуватого обличчя й один насторожений око.
“Це ви Оксана Степанівна?” – недовірливо запитала незнайомиця.
“Я. А ви Марія Іванівна?”
“Так, так. Заходьте, будь ласка.”
Ланцюжок відімкнувся, двері розчинилися. Оксана Степанівна увійшла в квартиру й здивувалася. Обстановка була зовсім інша. Жодних дитячих іграшок, яскравих шпалер чи родинних фотографій. Усе скромно, чисто, але дуже старомодно.
“Сідайте, будь ласка”, – жінка показала на диван. “Чаю бажаєте?”
“Дякую, не відмовлюся.”
Оксана Степанівна розглядала господарку. Марія Іванівна виглядала років на сімдесят, може, трохи більше. Сиве волосся охайно зачесане, на обличчі глибокі зморшки, але очі живі, уважні.
“Перепрошую за клопіт”, – почала Марія Іванівна, метушачись із чайником. “Цукор скінчився, а до магазину йти страшно. Ноги зовсім не підкоряються.”
“Та нічого страшного. Але скажіть, а де ж Шевченки? Вони виїхали?”
Марія Іванівна завмерла з чашкою в руках.
“Шевченки? Не знаю жодних Шевченків. Я тут давно живу.”
“Як давно?”
“Та вже років п’ятнадцять, мабуть. А може, й більше.”
Оксана Степанівна відчула легкий запаморочення. П’ятнадцять років? Неможливо. Вона ж бачила Шевченків буквально минулого тижня. Мати везла у візочку молодшу доньку, а старший син біг поруч.
“Маріє Іванівно, а як ви записку на мій холодильник прикріпили? Я ж двері на замок закриваю.”
Літня жінка збентежено кВона подивилася на магнітик-сонечко у своїй долоні і раптом зрозуміла — це був той самий, що колись подарувала їй Марія Іванівна перед від’їздом, багато років тому.
