Мамо, тату, з золотим весіллям вас! радісно скрикнула донька, заходячи у двір із чоловіком та дітьми. Бажаємо вам ще стільки ж прожити в любові та щасті.
Дякуємо, донечко, ну ти вже й загнула, ще стільки Але обіцяємо житимемо! весело відповів Степан.
Так, минуло пятдесят років спільного життя Тетяни й Степана. Пятдесят багато чи мало? Здається, будто вчора було Багато хто міг би похвалитися таким ювілеєм, але не всім це судилося. Життя не мед, бувають і чорні дні, і гіркотá.
Чи справді щасливі Тетяна зі Степаном? Можливо, у втомленій усмішці ювілярки криються давні образи. А за посмішкою чоловіка провина. Хто знає?..
Тетяні було ще чотирнадцять, коли сусідський Стьопа, якому вже виповнилося сімнадцять, зустрів її біля школи й сказав:
Тетянко, яка ж ти вродлива дівчина! Як повернуся з армії, одружуся на тобі. Ти тільки підрости трохи. Мені ще рік до призову.
Оце знайшовся жених! скривилася дівчина й побігла додому.
У школі хлопці вже позирали на Тетяну, але вона навіть не думала про них. Мати виховувала її суворо, а парубки вважали її недосяжною. Вона вміла дати відсіч будь-кому.
Тетяна вродлива, та якась недоступна, шепотіли хлопці. Навіть поговорити не підпускає.
Час минув. Степан відслужив і повернувся. На другий день вийшов із хати й одразу натрапив на Тетяну вона несла воду на коромислі. Він остолбенів. Перед ним стояла висока, статна дівчина, і він навіть на хвилину втратив дар мови.
Тетянко! Ти ще краща стала! А хлопець у тебе є?
А тобі що? усміхнулася вона.
Приходь сьогодні до клубу. Повеселимося, побалакаємо
Тетяна знизала плечима й пішла. А Степан не знав спокою. У армії він забув про свою обіцянку, а тепер зрозумів: на такій дівчині, як Тетяна, тільки й можна одружитися.
Весь вечір він чекав її в клубі. Дівчата кружляли навколо, запрошували на танок, але він сидів сумний й дивився на двері. Вона так і не прийшла.
Наступного дня він знову підстеріг її біля криниці.
Чому в клуб не прийшла? Я ждав.
Не люблю я клубів. Що там робити? відповіла вона гордо й хотіла пройти, але він перегородив дорогу.
Забирайся з дороги, бісів сину!
А що? Що зробиш?
Тетяна поставила діжки, схопила одну й вилила на нього воду.
Ось що! засміялася. Подивимось, кому ти такий потрібен!
Гаряча дівка, пробурчав Степан, дивлячись їй услід. Нічого, знайду підхід. Вона буде моєю.
Він підмовляв її, чекав біля воріт, провожав додому. Одного разу подарував букет польових квітів і вона вперше щиро засміялася.
Зрештою сусідка заговорила з ним, коли він знову зупинив її й посадив на лавку біля хати. Без Тетяни він не міг жити вона йому снилася. Хотілося обняти її, притиснути. Він і не підозрював, що він їй теж подобався.
Ще з дитинства вона закохалася в сусіда, просто він був старший. Але його слова про весілля по армії міцно засіли в її голові. Тому й не підпускала до себе парубків. Чекала. А коли діждалася не вірила, що він її кохає. Тримала на відстані, щоб він не сприймав її, як інших.
Та лід розтанув. Степан зумів розтопити її серце, принісши величезний букет бузку.
Підемо прогулятися? Травень у розквіті, запропонував він.
Підемо, знизила вона голос і почервоніла.
Незабаром по селу пішла чутка: Степан із Тетяною зустрічаються. Тепер вони ходили тримаючись за руки, і він не зважав на насмішки.
Тасько, ми вже дорослі, давай одружимося? одного разу сказав він.
Вона погодилася. Готувалися до весілля, але раптом померла його мати. Справи відклали.
Одного вечора Степан сказав:
Завтра їду в сусіднє село. Голова відправляє на жнива.
Надовго?
Не знаю. Але чекай мене.
Ті слова розтопили Тетянине серце. Вона повела його до стогу.
Хочу, щоб ти памятав мене
Повернувся він через два тижні. А незабаром Тетяна сказала, що чекає дитину. Весілля було скромним.
Доню, чого так поспішали? допитувалася мати.
Дівчина зізналася. Ну що ж Хоч не залишилася «в дівках».
Після весілля Тетяна була найщасливішою жінкою в селі. Народила доньку, потім сина. Любили одне одного ще дужче.
Але знайшлася така, що заздрила кухарка Клавдія. Самотня, з сином від чужого чоловіка, вона шепотіла Степану:
Степку, гадаєш, твою доньку виховуєш? А ось і ні!
Спершу він не слухав. Але капля за каплею Одного разу він напився й прийшов додому зі злістю.
Ти гадаєш, я не знаю, як ти мене «чекала»? Донька на Гірше за все, що ти повірив брехні, прошепотіла Тетяна, дивлячись йому в очі, але якщо хочеш, йди, я чекати не буду. і Степан, здавлиючи докір сумління, зрозумів, що втратив найцінніше.
