Дощ стукав по даху невеликої хатини, коли Олена Іванівна почула нерішучий стук у двері. Вона відклала в’язання, прислухалася. Стук повторився — несміливий, майже вибачливий.
— Хто там? — гукнула вона, підійшовши до дверей.
— Відчинiть, будь ласка, — донiсся слабкий жіночий голос. — Я заблукала…
Олена Іванівна привiдчинила дверi на ланцюжку. На порозi стояла дівчина років двадцяти п’яти, промокла до нитки. Чорне волосся прилипло до обличчя, легка куртка наскрiзь промокла. В руках вона тримала невелику сумочку.
— Господи, та ти ж вся мокра! — Олена Іванівна зняла ланцюжок, розчинила дверi. — Заходь швидше, застудiшся ж!
— Дякую вам, — дiвчина переступила порiг, залишаючи мокрi слiди на килимовi. — Я Наталя. Iшла стежкою, а вона в ліс завела. Телефон сів, взагалi не знаю, де знаходжусь…
— Ну ж бо, роздягайся негайно! — Олена Іванівна заметушилася, допомагаючи зняти мокру куртку. — З тебе вода ллється! Як так вийшло, що в таку погоду сама по лiсу блукаєш?
Наталя зніяковіло опустила очi.
— Посварилася з… хлопцем. Він мене з машини висадив, сказав, щоб пішки iшла. А я не знала, що тут так далеко до мiста…
— Ото негiдник! — обурилася Олена Іванівна. — Я можна дівчину в лiсi залишати! Iди на кухню, зараз чаю поставлю. А то ж вся тремтиш.
Наталя пройшла у невелику, але затишну кухню. Олена Іванівна ввімкнула електричний чайник, дістала з шафи махровий халат.
— Ось, переодягнися поки. Одяг на батарею повісимо, до ранку висхне. А ти звiдки родом?
— Iз села, — невиразно відповіла Наталя, з вдячнiстю приймаючи халат. — Працюю в мiстi, в офiсi.
— Ото молодь пiшла! — похитала головою жiнка. — За моїх часiв чоловiки совiсть мали, жiнку нiколи б так не образили. А тепер що дiється… Сiдай за стiл, зараз тебе нагодую.
Олена Іванівна заметушилася бiля плити. Дiстала з холодильника яйця, масло, швидко пiдсмажила яєчню. Нарiзала хлiб, дiстала домашнi солiння.
— Їж, не соромся, — поставила вона перед Наталею тарiлку. — Видно ж, що голодна. Коли востаннє їла?
— Вранцi трохи, — зiзналася дiвчина, жадiбно накинувшись на їжу. — Ми цiлий день їздили, сварилися…
— А через що посварилися? Якщо не секрет, звичайно.
Наталя помовчала, жуючи хлiб з маслом.
— Вiн хотiв, щоб ми… разом жили. А в мене робота, свої плани. Не готова я ще. От вiн i розлютився, наговорив усього…
— Правильно робиш, що не поспiшаєш, — схвально кивнула Олена Іванівна. — Я от у твої роки поспiшила, за першого-ліпшого вийшла. Думала, кохання все перетА вечорами, сидячи на кухонній лаві, вона все ще прислухалася до тиші, наче чекаючи знайомого стуку в двері, але ніхто більше не приходив.
