Увійшов я до пекарні з порожнім шлунком і ще більш пустким серцем. Мені було лише вісім, і я не памятав, коли востаннє їв щось гаряче.
Тіточко дасте крихту хліба, хоч сухого? попросив я, тремтячим голосом.
Жінка окинула мене поглядом з ніг до голови і махнула на двері.
Геть звідси, дрантивнику! Іди працюй, як усі! скрикнула вона, витираючи прилавок.
У горлі стиснуло, і я вже робив крок назад, коли раптом почув суворий голос.
Послухайте, жінко! це був літній чоловік, що стояв у черзі. Хіба не бачите, що це дитина?
Нехай батьки дбають, буркнула вона.
Я опустив голову, бажаючи провалитися. Але чоловік присіп, поклав мені руку на плече.
Не хвилюйся, сину. Ходімо, я тебе частуватиму.
Того дня він узяв мене до себе, нагодував борщем, дав ліжко і головне місце, де я не почувався сміттям.
Онуків у мене немає, усміхнувся він. Хочеш бути моїм?
Я стиснув губи, щоб не заплакати, і кивнув.
Так, дідусю.
Роки минали, і той старий став моєю родиною, моєю силою та причиною вчитися. Він змусив мене пообіцяти, колись допомагати іншим, як він допоміг мені.
Час промайнув, і одного разу, коли я вже був лікарем, у лікарні терміново викликали. Жінка стікала кровю в операційній. Увійшовши, я завмер: на столі лежала та сама пекарка.
Працюючи, я згадував її крик, але й теплу долоню діда, що врятував мене з вулиці. І тоді зрозумів.
Кілька годин потому вона прийшла до тями.
Це ви врятували мене? прошепотіла вона, очі у сльозах.
Я подивився на неї спокійно.
Так, пані. І зробив це тому, що колись хтось вірив, що я вартий другої нагоди.
Вона розридалася. А я лише посміхнувся, відчуваючи, що мій дід тепер десь там, згорда дивиться на мене.
Життя повертає борги по-своєму. Найважливіше памятати, хто ти був, і не забувати, ким став.
