Уяви собі, розказую тобі ніби за свою подругу, все від щирого серця. Я ще добре памятаю, як ми з Іваном тільки зустрілися: молоді були, закохані по самі вуха, та грошей ну зовсім пусто в кишенях. Побралися швидко, попри всі перестороги. Кохання нам здавалося всесильним, ми все витягнемо разом.
Його мама, Марія Степанівна, запропонувала: “Он є шматок землі наш за містом, будуйтеся тут. І місця вдосталь, і мені вся не потрібна.” Ми з Іваном тільки переглянулися: так і виграла надія в очах. Оце ж наш шанс!
Почали збирати кожну копійку. Він з ранку до ночі на будові, пилюка той цемент, а руки потріскані, але щасливі. Я прибирала, шила, брала будь-яку роботу. На вихідних разом клали цеглу власними руками самі собі дім ростили, від фундаменту до даху.
Ти б бачила, як сяяла його усмішка, коли я наприкінці дня обіймала:
Буде тут гарно, Наталко, казав він і цілував мене в чоло. Тут підростатимуть наші діти.
Три роки ми все будували: три роки надій, безсонних ночей, підрахунків грошей не вистачало, але нічого, впоралися. Дорогий металочерепичний дах поставили, сучасні пластикові вікна, ванну виклали плиткою я ту плитку сама обирала на базарі, кожен відтінок. І басейн маленький у дворі він викопав:
Для дітлахів, щоб влітку купались, аж сяяв гордістю.
Та й узагалі, не був то якийсь палац, але все наше. У кожній стіні праця, любов і мрії. Свекруха до нас часто навідувалася, каву пили на подвірї, щиро раділа нас. А от Люба, її друга донька, рідко приїжджала, та як заходила такий погляд, ніби водночас і заздрить, і погорджує.
Потім настав оцей клятий вівторок. Іван зранку, як завжди, поспішав на роботу, пригорнув мене біля дверей:
Увечері побачимось. Люблю тебе.
Це були його останні слова…
Того дня на будові впала балка кажуть, усе сталося миттєво, він навіть не встиг нічого відчути. Я ж відчула все. Така порожнеча, що дихати забувала.
Через два тижні після похорону дізналася: вагітна, вже чотири місяці, буде дівчинка. Наш скарб і він не дожив.
Перший час свекруха мене не покидала. Їсти приносила, обіймала. Я думала, що не сама лишилась. А місяць минув і все перевернулося.
В неділю сиділа в хаті, гладила живіт, чую їхня машина підїхала. Заходять, навіть не постукали. Марія Степанівна очі відвела:
Наталко, треба поговорити.
Я вже відчула тривогу.
Що трапилося? питаю.
Люба моя розлучилася, їй нікуди йти.
Може, хай поживе тут, поки щось не знайде? щиро кажу.
Ні, перебила вона. Їй треба саме цей дім.
У мене земля попливла з-під ніг.
Що? Але ж ми самі все будували!
Земля моя, спокійно каже свекруха. Ви зводили дім, та що з того, син помер і все. А земля ця належить мені.
Люба лиш добила:
Шкода, звісно, але за документами це все на землі матері. А твоєму нічого нема.
Але ж я дитину його ношу! мало не крикнула.
Саме тому, каже Марія Степанівна. Тобі буде важко, ти не впораєшся. Ось, бери за докладення.
Підсунула конверт. А там навіть не смішно. Бо тоя сума й на вікна не вистачить, образа просто.
Це знущання… ледь вимовила. Я цього не прийму.
Твоя справа. Тоді підеш ні з чим. Там наш дім, наше рішення.
Я лишилась сама у тому домі, де все наші з Іваном мрії. Плакала за ним, за донечкою, за всім життям, що розбилося, як шкло.
Вночі ходила кімнатами, торкалася стін не могла змиритися. І вирішила якщо це не мій дім, то вже хай нічиїм буде.
Зранку почала дзвонити. Викликала майстрів. Розібрали дах, зняли вікна, басейн, труби, всю проводку все, що мали своїми руками і кровю.
Ви точно вирішили? питають.
Без сумнівів, кажу.
Свекруха налетіла, аж іскри з очей:
Що ти твориш?!
Забираю своє. Вам лишилася земля, ось вона і є.
Жодного папірця, лиш самотні наші руки. Але я навіть цього не боюсь.
Останнього дня приїхав трактор.
Ви впевнені? питає водій.
Це вже не дім, сказала я. Дім загинув разом із Іваном.
І трактор обвалив усе: стіна за стіною, все в руїнах. Боліло капець, але так стало легше.
Зараз я у мами, вся в маленькій кімнаті. Продала все: і дах, і металопластикові вікна маю на декілька місяців, поки крихітка не народиться.
Я обовязково розповім донечці про її батька, про те, як ми разом будували це житло. І що буває таке, коли життя відбирає в тебе все треба бодай гідність втримати.
А ти як думаєш, я правильно зробила, що зруйнувала ту хату? Може, просто мовчки піти і дати їм усе?
