Мороз повіяв у лице, немов би тисяча голок, але Ігор не відчував холоду. Усередині нього все застигло — серце перетворилося на крижаний брил, холодніший за будь-яку заметіль. Він стояв посеред засніженого скверу, огорнутого вечірніми сутінками, і вдивлявся у перехожих, намагаючись розгледіти ту саму маленьку постать у яскраво-малиновому комбінезоні. Данилко. Його онук.
Для Ігоря цей хлопчик став цілим світом. Стискуючи в руці телефон, він проклинав ту мить, коли відволікся на діловий дзвінок. Одна хвилина неуваги — і тепер його серце стискається від страху та провини. Він безжально шматував себе кожним нервом, кожною клітиною свого міцного тіла.
У голові лунав один-єдиний напів: “Я втрачу його.” За останній рік життя Ігоря стало низкою непоправних втрат. Спочатку пішла дружина — тихо, майже непомітно, ніби згасла під тягарем хвороби. Потім прийшла жахлива звістка з Карпат — там загинули його донька та зять. Батьки Данилка.
Ця дитина з серйозним поглядом і ніжною посмішкою тепер була єдиним, що пов’язувало Ігоря з минулим. Єдиною опорою. Думка втратити його викликала фізичне задушення. Він чіплявся за хлопчика, як потопаючий за соломинку. Навіть уявити собі не міг життя без нього.
Паніка зростала. Він закричав, зриваючи голос:
— Данилку! Де ти?!
У відповідь лише тиша та свист вітру, що ніс снігову крупу. Перехожі кидали на нього осудливі погляди — для них він був просто неуважним дідом, що впустив дитину. Ніхто не знав, скільки болю кричало з його серця.
І ось, коли надія вже ледь тліла, донісся тонкий, переляканий крик — з боку річки. Ігор завмер. Це був голос Данилка. Крик, від якого кров застигає в жилах.
Не роздумуючи, він кинувся до берега. Знав, як підступна ця ріка. Лід здавався міцним, але під пухким снігом ховалися небезпечні ополонки. І там, у чорніючій воді, плив маленький силует у малиновому комбінезоні. Данилко.
Серце Ігоря впало. Він біг, занурюючись у сугроби, спотикаючись, ледь дихаючи. Здавалося, відстань неможливо подолати. Бачив, як онук бореться з крижаною водою, як одяг тягне його на дно. Розумів: не встигне. Але саме в цю мить, коли розпаАле в останню секунду, коли відчай вже опускався на нього темною хмарою, з тіні вискочила невисока жінка — вона простягнула руку, вхопила Данилка за комбінезон і витягнула його на берег, а потім, не чекаючи подяки, зникла у вечірній імлі, залишивши Ігоря з онуком на руках і новою надією в серці.
