28 липня
Сьогоднішній день запамятався надто гострим враженням, і я все ще розмірковую над ним, записуючи все в щоденник, бо не хочу, щоб це залишилося лише в голові.
Ми, я, мій чоловік Олег і наші хлопці Іван та Сава, вирушили у відпустку за кордон на турецький узбережжя, де запланували одноденний екскурсійний маршрут до декількох важкодоступних памяток, куди неможливо добратися пішки. Заплатили за чотири квитки по 520 гривень кожен, аби кожен з нас мав своє місце в комфортному туристичному автобусі.
Коли ми вже розташувалися, до автобусу влетіла повненька жінка на імя Зоряна з немовлям на руках. Вони намагалися просунутися між рядами, і Зоряна, схопивши останнє місце в задньому ряду, раптом зрозуміла, що її син не вміститься під сидінням. Вона підстала і почала шукати інший вільний простір для малюка.
Поглянувши на наших хронічно худих синів, вона вирішила посадити свого хлопчика поруч. Олег одразу вказав їй, що ми сплатили за ці місця і не можемо їх віддавати. Жінка не відступила, розпочала сварку з гідом, стверджуючи, що ми, як туристи, маємо «змішатися з людьми» і поступитися місцем. Вона навіть пропонувала нам скасувати тур і повернути квитки. Інші туристи, схоже, підхопили її, почали підходити і вимагати селфі з «веселими» мандрівниками.
Наші хлопці, розуміючи, що затримка лише гасить настрій, піднялися, щоб дати змогу продовжити поїздку, а водій терпляче чекав, доки конфлікт розвяжеться. Однак атмосфера вже була заплямована, і подальша подорож пройшла під тяжким тягарем недовіри.
Тепер я розмірковую: чи ми мали право стояти на своєму? Чому мої діти повинні їхати в такій щільності, коли я вже заплатив за їхні квитки? Чи є в цьому якусь справедливість? Сподіваюся, що наступного разу навчимося краще розуміти один одного і уникнути подібних конфліктів.
