Жінка мешкала в гарному будинку. Поруч, на клумбі, розквітали волошки та мальви. Фіолетове шаленство кольорів зводило з розуму.
Вона зігнула ноги в садових гойдалках і читала книжку. У печі доготовлювався сливовий пиріг. Аромат змішувався з м’ятним запахом кущів, і здавалося, що в раю теж так пахне.
Вона завжди знала, коли він мав приїхати. Того дня зранку замішувала тісто. Вигадувала нові начинки для своїх пирогів. А от всі ці картоплі-соуси та борщі вона не любила. Магія була в тісті, яке слухняно приймало потрібну форму під її спритними руками.
Смішно. Колись пироги пекла лише бабуся. А тепер — вона. І вона точно не бабуся.
Він ніколи не знав, коли поїде до неї. Просто минав час — і його раптово починала тягнути до неї. І він завжди дзвонив уже з дороги.
У нього не було нічого і нікого. Крім минулого життя, двох шлюбів, одного сина, переїзду до іншого міста, речей у багажнику авто, купи спогадів і повільного виповзання з чорної прірви відчаю та злості.
Познайомилися банально. На пляжній вечірці. Чужа компанія дорослих. Його притягнув друг, її — сестра. Обоє не хотіли йти. Тому й сиділи осторонь на цьому святі життя. А потім він запросив її на танець. І чомусь купив дешеву троянду на довгому стеблі у дівчини-квітникарки. А потім повіз її додому через усе місто.
І все переплелося. І він злякався. Навіщо знову мучити серце?
Але щоразу, коли порожнеча навколо ставала невиносною, він сідав у машину і їхав. Щоб уткнутися в її волосся й прошепотіти на вухо: ну, привіт…
Він навіть почав думати, що міг би залишитися тут і жити.
Одного разу навіть сказа́в їй про це. В її очах спалахнуло — і одразу ж згасло: як хочеш, як вирішиш, як вважаєш за потрібне.
І щоразу розставались, ніби рвали по живому. Він уже виходив за ворота, але зупиня́вся й озирався. І повертався, щоб поцілувати її. І знову намагався поїхати. І знову повертався.
Шкодував, що пізно зустрів цю жінку. Радів, що взагалі зустрів.
А вона наливала чай у високу чашку, різала пиріг і сідала навпроти. Нічого особливого. У його житті були справжні пристрасті й гарячкові ночі. Але виявилося, що йому потрібна була ця тиха, спокійна любов. Пахнуча м’ятою та полуничним варенням. Або малиновим. Або аґрусовим. І розмови до світанку. І вигин її стегна. І сонлива усмішка. І її дихання в телефонній трубці через кілометри й супутники зв’язку.
Не дочекався вихідного. Подзвонив, як завжди, з дороги. Вимкнув телефон, додав звук музики — і не почув удар.
Вона так ніколи і не дізнається, що він їхав до неї назавжди.
Він так ніколи і не дізнається, що в його донечки очі — пробивно-блакитні.
