Жінка років із сімдесят зайшла до крамниці з одягом.
Її волосся було нечесане, одяг — старий, на ногах поношені сандалі.
У руках вона тримала зім’яту пластикову пакету, а на обличчі читалася втома.
Щойно вона переступила поріг, дві продавщиці почали переглядатися.
—Вона нічого не купить…
—Напевно, просто прийшла подивитися.
Жінка тихим голосом запитала, чи є в них весільні сукні.
Продавщиці знову перекинулися поглядами, і одна відповіла:
—Навіщо вам таке? У нас продають лише елегантні речі.
Жінка нічого не відповіла, лише опустила очі.
Але замість піти, продовжила оглядати полиці…
Раптом вона взяла червону сукню, притиснула до грудей і усміхнулася.
—Ця — ідеальна, — промовила вона.
Продавщиці спершу насмішливо дивилися, але потім одна підійшла:
—Вона коштує понад п’ять тисяч гривень… Ви справді збираєтеся її купити?
Жінка дістала з пакету старий конверт і висипала його вміст на прилавок.
Купюри, монети, деякі пом’яті, інші брудні… але грошей було рівно стільки, скільки треба.
Продавщиці замовкли.
—Для кого сукня? — запитала одна вже іншим тоном.
Жінка, у якої блищали очі, відповіла:
—Для моєї доньки.
Сьогодні їй виповнилося б вісімнадцять.
Я народила її, коли вже не сподівалася стати матір’ю.
Лікарі казали, що не вийде… але Бог подарував мені її.
Вона померла два місяці тому, але я обіцяла, що у день її свята…
Принесу їй улюблену сукню.
Вона показала мені її на фото перед тим, як піти.
Іноді ми судимо людей, не розуміючи, який тягар вони несуть у душі.
А коли дивимося лише на зовнішність — ризикуємо не побачити найголовнішого:
Любов, яку хтось може дати, навіть якщо вже немає кому її віддати.
