У місті, де час ніби точився сонним шарманкою, жила собі жінка. Її звали Марія Ігорівна. Життя своє вважала вона пристойним. Родини не склалося, дітей не було, зате була власна квартира — завжди чиста, завжди впорядкована. Працювала вона бухгалтеркою на фабриці меблів, що не було ні ганьбою, ні величчю.
Так, тихо і мирно, дожила Марія до п’ятдесяти років. Життя їй подобалось, особливо коли порівнювала з своїми сусідами. Приємно було думати, що ось у неї все чудово, адже вона ж людина добра, нікому зла не бажає.
А сусіди… Ой, ті сусіди! На одному з нею майданчику мешкала, наприклад, жінка років за шістдесят, а волосся вифарбувала у благонитний колір! Ну не сором?! Стара вже, а ходить у обтягуючих сукнях, немов підліток. Усе селище сміялося. «Міська божевільна», — шепотіли за її спиною.
«Одразу видно — безпутна!» — думала Марія Ігорівна, витріщаючись на ту дивачку. І втішалася, що ось вона-то виглядає пристойно, як належить у її віці.
Третя сусідка взагалі сорому не мала. Двадцять один рік, а вже дитину виводить у світ! Дівчинці там років п’ять — виходить, ще в школі завагітніла. Де ж батьки були? Ах так, батьків у неї не було — сама з дитиною жила, та ще й з тією блакитночолою бабусею товаришувала. Поки дівчина кудись ішла, сусідка з дитиною сиділа.
Марію Ігорівну це не дивувало. «Такі люди до таких і тягнуться», — міркувала вона. — «А до мене — ні. Бачать порядну людину, і соромно їм у вічі глянути. Поздороваються в ліфті, і на тім діло».
А ще був четвертий сусід — чоловік років тридцяти. Перший раз побачивши його, Марія аж підскочила — увесь у татуюваннях, і руки, і шия! Невже такі ходять серед людей? Звісно, ні! З молодих нігтів вона таких осуджувала. Мабуть, більше нічим себе проявити, коли шкіру псуєш. Уваги хоче! От би краще книжок начитався.
Так вона міркувала щоразу, зустрічаючи сусідів у ліфті. А вдома раділа, що живе як слід, і з подругою по телефону обговорювала «татуйованого урода», «малолітню мамцю» та «божевільну бабусю». Інших тем у них не було.
Одного вечора Марія Ігорівна поверталася з роботи. Настрій був жахливий. На роботі недостача — вперше за всі роки. На кого валити? Звичайно, на бухгалтера. Голова боліла зранку, а тепер ще й у вухах шуміло, ноги наче свинцем налили.
Ледве дійшовши до під’їзду, вона впала на лавку. Раптом почула торкання до руки. Підняла зір — і побачила ту саму блакитночубу бабусю.
— Вам погано? — спитала та з тривогою.
— Голова… болить… — прошепотіла Марія.
— Ходімо до Івана, він сьогодні вдома. Ви бліда, наче нежива.
— До якого Івана?
— Та ж Іван, з вашого поверху. Він кардіолог. Хіба ви не знали?
Піднявшись, вони постукали в двері. На порозі стояв той самий «розмальований» чоловік, якого Марія вважала маргіналом. Він виміряв тиск, дав таблетку й уложив на софу. Незабаром біль відступив.
— Обов’язково покажіться лікарю! Навіть таким молодим дівчатам, як ви, треба слідкувати за тиском, — посміхнувся він.
— Дякую, — прошепотіла Марія, соромлячись своїх минулих слів. Вона ж казала, що в нього «розмальована голова, а розуму — нуль», а він… лікар.
— Звертайтеся!
Повернувшись додому, вона приляла на диван. Як же вона помилялася! І бабуся — не така вже й божевільна, підійшла, допомогла.
Раптом дзвінок у двері. На порозі — блакитноволоса сусідка з малою дівчинкою, яку, за думкою Марії, «рано народила» та інша дівчина.
— Перевірити хотіла, чи все гаразд. Вибачте, що з Оленкою, — дівчина на роботі… — бабуся заговорила. — Давно хотіла познайомитись, але ви завжди осторонь.
— Заходьте, чаю приготую, — несподівано для себе запросила Марія.
— Дякую, що допомогли тоді…
— Та що ви. Я ж знаю, коли людині погано. Усе життя за хворою матір’ю доглядала. З чотирнадцВідтоді Марія Ігорівна почала бачити своїх сусідів зовсім іншими очима – живими, теплими людьми, а не просто дивними фігурами на узбіччі її бездоганного життя.
