**Щоденник Григорія**
Різкий запах диму розсіяв мій сон, як несподіваний грабіжник, що вламується без попередження. Я схопився з ліжка, серце билось так, ніби хотіло вискочити. Ніч за вікном була незвично ясною – тремтяче, тривожне зайвище освітлювало кімнату, кидаючи довгі тіні на стіни.
Я підбіг до вікна – і застиг. Горіло. Не просто полум’я, а лютий, ненаситний вогонь пожирав усе, що я побудував. Стайню, знайомі знаряддя, мрії, спогади… Все перетворювалось на попіл.
Серце на мить завмерло, а потім закалатало в горлі. Я зрозумів одразу – це не випадковість. Підпал. І ця думка боліла гірше за сам вогонь. Перший порив був тваринним: лягти назад, заплющити очі й дати всіму згоріти. Адже все вже скінчено.
Та раптом почув довгий, жахливий ревік худоби. Мої корови, що годували мене, давали силу жити, були замкнені всередині. Відчай перетворився на лють. Я вибіг із хати, схопив сокиру й кинувся до стайні. Дерев’яні двері вже палали, гаряче дихання полум’я опалювало обличчя. Кілька ударів – і засув піддався. Випустивши перелякане стадо, я впав на холодну землю, дивлячись, як вогонь пожирає десять років мого життя. Десять років праці, болю й надії.
Раптом серед диму помітив двох людей – жінку та хлопця. Вони носили воду, засипали вогонь піском, били полум’я старими ковдрами. Я приєднався, і разом ми загасили останній язик вогню.
– Дякую, – прохрипів я.
– Нема за що, – відповіла жінка. – Мене звати Ганна. А це мій син, Данило.
Ми сиділи біля згарища, коли світанок займався над полем.
– У вас… часом нема роботи? – несподівано запитала вона.
Я гірко засміявся.
– Роботи? Тепер її на роки… Та грошей нема. Збирався продати все й їхати.
Тоді мені спала на думку божевільна ідея.
– Знаєте що? Залишайтесь. Піклуйтеся про хутор кілька тижнів. Я поїду до міста – спробую щось вирішити.
У її очах побутували страх і надія.
– Ми… втікали, – прошепотіла вона. – Від чоловіка. Він бив нас. Нема ні документів, ні грошей.
Щось всередині мене тріснуло. Вони були схожі на мене – так само зім’яті життям, але все ще борються.
– Добре, – кивнув я.
Перед від’їздом попередив:
– Остерігайтеся місцевих. Вони лихі. Це вони… Напевно.
Але коли я повернувся через тиждень – зупинився як вкопаний. Замість зруйнованого подвір’я побачив оазиХутір ожив: латаний паркан, вичищені доріжки, задоволені корови, а з хати лунали сміх і розмови про те, як Ганна встигла знайти покупців на сир та молоко.
