Не буде жодної дачі!
Ярина лише вставила ключ у замок, як відчула — щось не так. Квартира була не порожня. З кухні лунали голоси: чоловічий та жіночий, старший. Значить, свекруха навідалася. Ярина скривилася. Відносини у них були напружені: зовні чемно, але з постійними доріканнями. Вона не хотіла зустрічатися, тому вирішила вийти до магазину — нехай сидить і йде.
Але, зробивши крок у коридор, вона завмерла. Голос чоловіка й матері звучав дивно. Вона прислухалася — і зомліла від почутого.
— Нічого, скоро Яринка погодиться на дачу, — спокійно промовив Богдан.
— Головне, щоб на тебе оформила, — додала свекруха. Ярина аж підняла брови. Серйозно?
— Не знаю, як її умовити, але подумаю. Та й якщо не вийде — все одно купимо в шлюбі, поділимося. А її квартира при розлученні залишиться їй — це нечесно. Ми вже два роки у мене живемо, я теж маю право на частку.
Ярині стало холодно. Яке розлучення?..
— Звісно, я теж так вважаю. Ви з Марічкою тоді зможете взяти щось більше. Як у вас справи?
Яка ще Марічка?..
— Та нормально. Вона хоче, щоб я швидше розлучився, але я пояснюю — треба почекати. Ось купимо дачу — і одразу подаю. Ярині скажу, що гроші на моєму рахунку надійніше, переконаю перевести все туди. Вона ж довірлива.
Ярина вхопилася за стіну. В вухах дзвеніло. Перед очими промайнуло все: від першої зустрічі до візиту в агентство, де вона хотіла зробити «сюрприз» — почати продаж своєї квартири для купівлі дачі. А торт, куплений по дорозі додому, так і лежав у пакеті.
Мати була права. Не продавати. Квартира — її захист.
Ярина мовчки пішла у спальню, дістала валізу, почала складати речі. За хвилину у дверях з’явився Богдан.
— Ярино? Ти вже прийшла? Що ти робиш?
— Що я роблю? — її голос тремтів. — Квартиру мою захотіли? На тебе оформити, так? А от фіг! І ремонт я робила за свої — у мене всі електронні чеки! І все, що купили, поділимо. Вважай, що подарунок закінчився.
Свекруха, почувши її тон, відразу зникла. Богдан почав крутитися, брехати, заперечувати. Але було пізно.
І тоді Ярина згадала все з самого початку.
Коли їй виповнилося двадцять, батьки подарували їй однушку. «Це твоя опора, — казала мати. — Ніколи не продавай її. Нехай у тебе завжди буде куди повернутися». Тоді це здавалося зайвим, але зараз… Кожне слово звучало як пророцтво.
З Богданом Ярина познайомилася через рік після навчання. Закохалася. Вони почали жити разом. Він наполіг, щоб вона переїхала до нього — «чоловік повинен приводити жінку в свій дім». Ярина здала свою квартиру, гроші ділила: частину на витрати, частину на заощадження.
Потім було весілля. Гроші від гостей пішли на ремонт у квартирі Богдана. Мати знову хвилювалася — навіщо вкладатися в чуже? Але Ярина махнула рукою: «Я ж тут живу».
Потім наступило похолодання. Богдан став відстороненим, дратувався, затримувався. А потім, раптом, знову став уважним. Квіти, компліменти. І розмови про дачу — свіже повітря, шашлики, діти. Він м’яко тиснув: «Твоя квартира — однушка. Ми потім ще купимо, а зараз потрібна дача».
Ярина вже майже погодилася. Хотіла зробити чоловіку приємне. Навіть відвідала рієлтора у вихідні й купила торт. Але повернулася додому… і почула все.
Чоловік і його мати вже ділили її майно. Планували, як залишити її з нічим. Як втягнути її гроші, а потім — розлучитися.
Сліз не було. Лише холод. Холод зради.
Тієї ж ночі Ярина забрала речі й пішла. Батьки підтримали. Мати обійняла, нічого не сказала — просто була поруч.
Ярина повернулася у свою однушку. Пройшлася кімнатою, торкнулася стін, подивилася у вікно. Потім сіла на підвіконня й прошепотіла:
— З тобою я точно не розлучуся. Ти — єдине вірне, що в мене є. А у цьому світі вірність — дорожча за золото.
Бо тепер, окрім маминих слів і цих стін, їй нікому було вірити.
