Долго довкола них ходили чутки, що Тетяна та Володимир ідеальна пара. Обоє гарні, успішні, з добрим статком, тільки дітей не мали. Лікарі лише розводили руками, ставлячи невтішні діагнози.
Але вони не втрачали надії. Ходили до церкви, молилися, їздили по святим місцям. До кого тільки не зверталися. Чули, що в деякому селі живе стара знахарка і зараз же їхали. Одна з них і проказала, що дитина буде, навіть не одна, але через біль і втрати. Багато вона тоді говорила. Тетяна так зраділа, що ледве слухала, нічого не запамятала, окрім одного треба вірити.
“Жили б собі в задоволення, подорожували, грошей же повно, а вони трагедію влаштовують. Діти невдячні, виростуть й склянки води в старості не подадуть”, судили за її спиною.
“Вже стара, у самої, мабуть, купа хвороб, а туди ж дітей хоче. Про онуків би думала” Але звідки онуки, якщо дітей нема?
Якось Тетяна сказала Володимиру, щоб не тримався за неї знайшов би собі молоду, яка народить йому дитину, та й не одну. Він так на неї подивився, що вона одразу пошкодувала за слова й більше не піднімала цієї теми. Так і жили.
Усе було робота, квартира, гроші, але виявилося, що для щастя цього замало. Тетяна знала, що була б найкращою матірю на світі. Уявляла, як колихатиме на руках маленьку дитину, схожу на них із чоловіком, як робитиме перші кроки, піде до школи Інколи вона й сама переконувала себе: “Живуть же люди без дітей. Значить, така доля. Бог не дає дитини значить, не заслужила”. І шукала в собі хиби, за які її покарав Господь.
Може, молитви допомогли, може, змилувався над ними Всевишній за терпіння й віру подарував їм диво. Одного разу сталося те саме, у що вони так вірили.
Тетяна вже не стежила за своїми днями. Тому коли вранці відчула нудоту, подумала, що щось не те зїла напередодні. Але нудота повторилася й наступного ранку. А потім, коли варила борщ, їй знову стало зле від запаху мяса. Невже Та ні, не може бути! І все ж Тетяна пішла до аптеки й купила два різних тести.
Як часто ми сподіваємося на диво, а побачивши його сумніваємося. Ось і Тетяна не одразу повірила, коли побачила дві полосочки. Ледве дочекалася, поки Володимир повернеться з роботи, щоб поділитися радістю.
“Я вагітна”, випалила вона, щойно він увійшов у квартиру, і простягнула тест.
Вони кинулися одне до одного, обійнялися й так стояли довго, поки сльози радощів не висохли на обличчях.
Володимир не дозволяв їй піднімати важке, навіть до магазину забороняв ходити без нього, щоб не носила пакетів. Постійно питав, як вона почувається.
“Годі трястися надо мною. Жінки й старші за мене народжують”, обурювалася Тетяна.
“Мені байдуже на інших жінок, у мене є лише ти. Не хочу, щоб із тобою чи нашою дитиною щось трапилося”, говорив він, цілуючи дружину.
Коли зявився живіт, сусіди й колеги не залишили його без уваги. Хтось щиро тішився за подружжя, хтось не приховував злостивого підколу.
“Що, все ж таки ЕКО зробили?..”
“Не народжуть, або народить каліку”, сказала одна сусідка іншій на лавочці.
Тетяна почула й швидко пішла геть від “доброзичливців”. Ішла, гладячи живіт і шепотіла:
“Не слухай нікого. Ти будеш найгарнішою й найрозумнішою”. Вона вже знала буде дівчинка.
Раніше вона уникала дитячих відділів, а тепер сміливо заходила в магазини й обирала найкращий одяг для малечі. Дома розгортала й милувалася, уявляючи, як її донечка буде у цьому ходити. Притуляла крихітну сукню до обличчя. Вона пахняла магазином, але все одно це був одяг її дитини.
Коли настав час народжувати, вони з чоловіком домовилися в найкращій клініці про кесарів розтин, боячись несподіванок у пологах. Занадто довго чекали, щоб ризикувати. Дівчинка народилася здоровою. Не було дня, щоб вони не дякували небесам за подаруне щастя.
Молока у Тетяни не було, тому купували найдорожчі суміші. Обоє могли годинами дивитися, як спить малеча. Потім були перші зубки, перші слова, перші кроки. Чоловік запропонував Тетяні не повертатися після декрету на роботу. Він добре заробляє нехай сидить із дитиною вдома.
“Ніяких садочків, від інших дітей хворіб нахватає”.
Донька стала сенсом життя для Тетяни. Ярослава росла в любові, гарною й слухняною дівчинкою, не завдаючи батькам клопоту.
Але до щастя швидко звикаєш, перестаєш його помічати.
Ярослава вже ходила до школи. Одного вечора вона робила уроки, Володимир читав газету, а Тетяна готувала вечерю. Залишилося нарізати овочі на салат, коли вона згадала, що забула купити майонез.
“Володю, я швидко забіжу до крамниці”, сказала вона.
“Угу”, буркнув він, не відриваючись від газети.
Повернувшись, вона негайно взя
