Зірки над нами: пам’ять про бабусь
У мене, як і у всіх, було дві бабусі. Різні, як день і ніч, але однаково віддані мені. Їх звали майже однаково: Ганна Федорівна, мамина мама, та Тетяна Федорівна, татова.
Ганна Федорівна жила в центрі містечка, у просторих апартаментах, заставлених книгами та старовинними меблями. Тато жартував, що вона — «міська пані»: витончена, з легким відтінком гордовитості. Вона з’явилася в моєму житті першою. Тетяна Федорівна, навпаки, була сільською, простою. Мама посміхалася: «Три класи освіти — що з неї взяти?» Тато виправляв: «Не три, а семирічка!» Вона переїхала до нас, коли я пішов у шостий клас.
Коли мені було сім, Ганна Федорівна тяжко захворіла. Мама кинула роботу й переїхала до неї, щоб доглядати. Ми з татом залишилися у нашій маленькій квартирі, купленій на заощадження діда-вченого. Спочатку нам було весело: тато курив вдома, а я дивився телевізор до пізньої ночі. Але скоро нам стало нудно. Тато втомився готувати, я — їсти сосиски. У підсумку ми перебралися до бабусі. Тимчасово, думали ми, але залишилися назавжди — на одну зарплату не виживеш, і нашу квартиру здали жильцям.
Поки бабуся хворіла, я намагався бути тихішим за воду. Її квартира була для мене загадкою: темні комори, високі шафи, важкі штори, за якими я ховався, граючи годинами. Але іноді я «перегинав палку».
— Заберіть цього бешкетника! — кричала бабуся. — Чому дитину не виховують?
— Ось і виховуйте, — бурчав тато.
— І виховаю! — погрожувала вона, але зараз же ніжно гладила мене по голові.
І виховала. Мене віддали до першого класу, а бабуся вирішила навчати мене музики, запевняючи, що у мене ідеальний слух.
— Хоча б бігати по квартирі, як дикун, перестане, — бурмотіла вона.
Я сумно грав гами на піаніно, відраховуючи хвилини до кінця уроку. Тато ж направив мою енергію в інше русло — записав на самбо.
— Ви калічите дитину! — обурювалася бабуся. — У нього талант, а ви…
— А ви спитали, чи хоче він вашу музику? — сперечався тато.
Я не хотів ні музики, ні самбо. Я взагалі не знав, чого хочу.
Коли бабуся одужала, мама повернулася на роботу, а я залишився «на бабусі». Так я закінчив перший клас. Літо стало предметом суперечок: батьки вирішували, куди мене подіти, щоб дати бабусі відпочити. Після довгих дебатів мене відправили в село до Тетяни Федорівни.
Я боявся. Мама лякала її «семирічкою», Ганна Федорівна — «сільською бруднотою», жирною їжею, річкою, де я втону, грибами, якими отруюсь, і лісом, де мене з’їсть вовк. Але село виявилося дивом. Поля, ставки, темний ліс на обрії. Кури, гуси, корови — усе, що я бачив лише в книжках. Місцеві хлопці, за проханням бабусі, взяли мене «під крило». Шкарпетки, акуратно складені мамою, пилилися у валізі — усі бігали босоніж, не боячись бруду чи коров’ячих лепешок.
Тетяна Федорівна була повною протилежністю Ганни. Тиха, з доброю усмішкою, вона дивилася на мене з такою любов’ю, що у мене перехоплювало подих. Невисока, круглолица, з зморшками та ямочками на щоках, вона пахла свіжим хлібом і молоком. «Мій пташку, худий який», — примовляла вона, обіймаючи мене. Їжа була простою, але смачною: парне молоко на світанку, яєчня з салом, деруни зі сметаною, пиріжки з печі. Я пив молоко, яке в місті ненавидів, і засинав щасливий.
Дні в селі були свободою. Я бігав з хлопцями на рибалку, збирав ягоди, купався у лазні, де діди хльостали мене віником. Вечорами ми з бабусею сиділи на ґанку, відганяючи комарів. Вона співала старі пісні, розповідала казки та оповіді про війну. Найстрашніше — вона втратила четверо дітей від голоду та хвороб. Я притискався до неї, шептав, що люблю її і ніколи не покину.
Літо проминуло, як сон. Під час прощання бабуся плакала, просила вибачення. Я клявся повернутися, але наступного року поїхав у табір. Вона писала листи — кумедні, з помилками, сповнені вітаннями та турботою: «Чи не схуд?» Я намагався відповідати, але слова не йшли. Я злився на батьків, на Ганну Федорівну, уявляючи, як Тетяна сидить сама на ґанку, наспівуючи: «А в полі біла береза…»
І раптом новина: Тетяна Федорівна їде до нас! Колгосп розвалився, її дім прийшов у непридатність. Я кричав від радості: «Тепер у мене дві бабусі!» Усі хвилювалися, мама зітхала: «Як ми житимемо?» А тато шепотів: «Тепер годуватимуть як слід».
Тетяна приїхала сумна, винувата, знову просила вибачення.
— Годі сльози лити! — підбадьорювала Ганна. — Поживемо, скільки нам відмерено.
— Вибач, свахо, що в приймаки на старості, — плакала Тетяна.
— Які прий— Які приймаки? Місця вистачить усім, — заспокоювала Ганна.
