У кожному дворі Києва є та ж сама жінка, яка кричить з вікна, коли хтось палить, бо їй «вінці» в квартирі. Вона гоне підлітків, що сидять на лавці о десятій ночі, аби не заважали спати, і скаржиться управлінцю будинку на сміття, що не прибирають.
Якщо ви такої жінки не знаєте от ви самі. Точніше, це я. Я зла сусідка. Я не терпілю собачників, бо їхні пси вкидають «пакетики» в мою клумбу з геранями та півоніями. Більше за все мене дратують ті, хто годує бездомних собак. Такі «молодці» не лише залишають купи, заривають кістки між квітами, а й під час ночі гучно гавкають, змушуючи мене ходити, озираючись, тиждень потому. А навесні вони ще й вити починають.
Сусіди з котами теж не в моїх симпатіях їхні квартири пахнуть котячим туалетом! Якщо кіт живе на підвіконні, це справжній жах. Одного разу «рудий монстр» підстрибнув на мій балкон і майже змусив мене посивіти, коли я вийшла туди крикнути на дітей сусідів.
А ще я не люблю «малих гномиків» дітейпідлітків. Не розумію, за що їх можна любити, і що з ними робити. Вони лякають своєю крихкістю і незграбністю. Колись тітка попросила мене присідати з пятирічним двоюрідним братом. За півгодини він зїв усю мою кашу з котлетами, розмазав її по столу, а потім знайшов мою косметичку і втратив мою улюблену червону помаду від Шанель. Поки я мила посуд, він вже розмальовував стіни кухні та коридору крихітними пальчиками, залишаючи жирні сліди.
Вечором він підняв у мене ацетоновий запах, а я, підголоднена, дала йому активоване вугілля, і врештірешт передала його стурбованій мамі. Ось так я почала сваритися з сусідами ще в підлітковому віці, коли одна бабуня біля підїзду поглянула на мене так, ніби сказала «Проституція в будинку». Я вивела її з рівноваги, запихаючи в її поштову скриньку безкоштовні листівки про «зеркальні вікна», «чудодійні засоби для здоровя» та рекламні листівки про магнітні браслети від гіпертонії. Кожен раз, коли вона шукала рахунок за електроенергію (понад 500), їй валилася купа макулатури.
Але я не зупинилася. Я підміняла її платіжку, додаючи один нуль, і відправляла її в «Обленерго», де вона сперечалась з операторами про «правильність» суми. Тепер її не вдавалося «заплатити» за електрику.
Коли я відвоювала шматочок клумби під вікном, зрозуміла, що найкраще там садити герані їх не вкрадуть «жадібні жлоби», а алкоголіки обходять їх, бо запах квітів їх відштовхує.
Одного теплого ранку я виявила на своїй клумбі автомобіль! Передні колеса торкалися білої бордюру, а масивний бампер нависав над яскравими суцвіттями. Це був справжній виклик надто безтурботному водієві.
Чиє це «корито»? запитала я у нашої сусідки, бабу Оксану, яку називала «шпигуном у засаді».
Баба Оксана, яка зранку повернулась з ринку, де купувала корм для пяти котів, одразу помітила, що щось не так.
Якась «чорношкіра» машина зі сходу, відповіла вона. Власник, схоже, живе на пятому поверсі і часто паркує тут.
А Марисю з квартири33 забрали діти? запитала я, бо знала, що в цій квартирі живе хворобливий підліток.
Баба Оксана кивнула головою: Пішов на лікування, а його внук зараз проводить ремонт у цій квартирі.
Я кинулася до ліфта, аби вказати автомобілю місце, проте двері не відчинилися. Я постукала по холодній шкіряній оббивці, ніби сподіваючись, що водій не чує дзвінок. Після цього я залишила записку:
«Шановний незнайомець, прошу негайно прибрати ваш автомобіль з моєї клумби, інакше я не несу відповідальність за наслідки».
На наступний день «джип» залишився на місці, і я вже майже втратила терпіння. Я звернулася до баби Оксани:
Чи був сьогодні той самий водій?
Не сьогодні, відповіла вона. Приїхав на іншій машині, подекуди провітався, а потім поїхав.
Чому тоді ця «чорна» машина залишила свої «плитки» на моїх квітах? роздратувалась я.
Баба Оксана порадила подзвонити власнику. Я записала номер, ввела його в телефон і почула глибокий чоловічий голос:
Привіт, ви отримали записку?
Так, я відповіла. Чому не забрали машину?
Я забув, сказав він спокійно. Але я можу це виправити.
Я спробувала переконати його, проте він відповідав: Навіть не думаю! і сказав, що йому зручно залишити машину там. Я погрожувала, що «покараю» його, проте він лише сміявся.
Наступного ранку я спостерігала, як його автомобіль, покритий пшоном, зазнав «огіркових» пострілків від голубків, що сиділи на капоті. Я раділа, адже він зараз був у «полі бою» зі сміттям і пшоною. Але вже ввечері машина блищала, а колеса залишали на бордюрі чорні сліди, як рани на моєму серці.
Я піднялася в квартиру, збиралася планувати нову «винахідливу» помсту, коли раптом на підвіконні сиділа кішка, в зубах тримала рибу. Я крикнула:
Неси рибу в квартиру33!
Тим часом у підїзді зібралися кішки з усіх кутків, наче на концерт, а я підготувала настій валеріани й поливала ним двері, щоб їх розгнати. Після цього кішки штовхалися, бігаючи по коридору і влаштовуючи справжні «шоу».
Наступного ранку, коли я поверталася до дому, виявила, що ключ не входить у замок. Після довгої боротьби я зрозуміла, що замок зламала «шапка» хтось залишив у ньому сірники. Я викликала майстра, який за 300 розібрав замок і вийняв «зниклий» сірник.
Голодна, розлючена і сповнена планами, я шукала нові способи боротьби, ввела в гуглі «де купити саліцил» і замовила засіб. Прокинувшись вранці, я випила каву, коли у двері постукала дивна сила. Відкривши їх, я побачила сусіда, який нагадував колишнього правозахисника, тільки в яскравосиніх джинсах і зеленої футболці. Він без зайвих слів підняв мій миючий засіб для посуду, полив його на руки, і, наче за запитом, запитав, чи пахне його кухня кавою.
Це твоїм кращим запахом? сказав він, потягнувши мою чашку і випивши мій напій. Спробую, бо твоя кава здається дуже смачною.
Я хотіла кинутись на нього, та його теплий погляд, зморшки від посмішки і доброзичливість розтопили мою лють. Він запропонував перемиря:
Давай розвяжемо, хто хто «зайшов» у наш будинок без дозволу.
Я погодилась, адже вперше за довгі роки готова була поступитися ініціативою іншим. Пізніше ми з Сергієм (мій сусід) переглянули відео з камери спостереження, де баба Оксана розносила «подарунки» під двері. Ми підняли брови, бо не розуміли, навіщо вона це робить.
«Я поговорю з нею», сказав Сергій, і я, хоча й сумнівалася, погодилася. Вечором я приготувала шоколадне печиво, хоча й думала, що це руйнуватиме фігуру, бо хотіла вразити Сергія. Він зайшов після роботи, запитав про какао, а я відкрила шафу. Після того, як він допоміг мені поправити дверцята шафи, ми зрозуміли, що навіть у найгірших конфліктах можна знайти спільну мову.
Того вечора, коли я, уже спокійна, сиділа з чашкою кави, я подумала: у житті немає місця для вічної ворожнечі. Краще навчитися слухати, розуміти і шукати компроміс, навіть коли навколо шумить гучний «джип» чи кішки голосно муркочуть у підїзді. Тоді й наші серця, як ті герані, будуть цвісти, не важливо, скільки на них падає пилу.
