Давним-давно, у нашому селі трапилася така історія…
Зранку до двору Марусі завітала сусідка — заплакана, з розкуйовдженим волоссям, руки тремтіли. То була Оксана.
— Все пропало! — ридала вона. — Теплиця зламана, увесь урожай загинув! На огірки й помідори так сподівалася — і дітей нагодувати, і щось продати… А тепер усе марно!
— Не журись так, Оксано, — потішала її Маруся. — Це ж не кінець світу. Разом полагодимо. Мій Петро вмілі руки має!
— Який Петро… — зітхнула Оксана. — Чоловік мій, Тарас, третій день у запій пішов. Усе на мені. А тепер і остання надія зникла…
Маруся задумалася. Хотіла допомогти, але щось у поведінці сусідки її насторожило. Та останнім часом надто часто крутилася біля їхнього двору. То за сіллю прийде, то за розсадою, то просто «заговорити». І завжди — наряднена, ніби не до городу, а на весілля збирається.
Насправді ж у Оксани вже давно зріла хитра думка. Після чоловікових гулянок та сварки вона почала дивитися на Петра — робітливого, тверезого, доброго. Чим Маруся краща? Вона, Оксана, і вродливіша, і спритніша, і господарка гарна. Та Марусю так просто не здолаєш — треба хитрувати.
Тож вирішила вона піти ва-банк. Підмовіла місцевого ледаря Вовка, щоб той уночі теплицю розвалив. Заплатила щедро — на гроші Оксана не скупилася. Шкода урожаю? Авжеж. Та якщо це шлях до щастя — чому б і ні?
А вранці — сльози, прибігла до Марусі, жалілася й натякала. Усе для одного — щоб Петро прийшов, щоб побув поряд.
Та Петро, хоч і добрячий, дурнем не був. Зрозумів, що Оксана щось задумала. Відмовити — образить, прийти — дасть надію. Тоді він вигадав вихід.
Пішов до Тараса, Оксаниного чоловіка, та й каже:
— Слухай, брате, ти б за своєю пильнував, — промовив. — Наш коваль Максим до неї так і липне. Гроші пропонує, поїздки обіцяє. А вона йому відмовляє — тебе чекає. Ти ж їй рідний, вона з родини не йде…
У Тараса немов очі розкрилися. Та він же гуляє, кричить, сім’ю забув… А дружина в нього — і вродлива, і вірна, терпить, любить… А він усе руйнує. Хіба не правда? Заберуть її — і буде пізно…
Наступного ранку Тарас сам узявся лагодити теплицю. Потім дістав із схованки заощадження — і все віддав Оксані. Та аж оніміла — не сподівалася.
— Поїдемо на море, — сказав він. — Відпочинемо, як колись. Стільки років разом, а живемо, як чужі.
Оксана ожила. Побігла по крамницях, купила собі убрань, усім подругам хвалилася. Забігла і до Марусі — розказати про нове життя.
А Маруся лише усміхнулася. Вона все зрозуміла. Та мовчала. Її Петра ніхто не відбере. Ні за подарунки, ні за сльози, ні за хитрощі.
Просто зачинила за сусідкою двері та піла до чоловіка — обійняти, подякувати і, чесно кажучи, трішки ним пишатися. За нього, за родину. І за те, що, на відміну від інших, ніколи не будувала щастя на чужих сльозах.
